Справа № Б11/071-07/14/18/2/3

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД 04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "24" січня 2017 р. Справа№ Б11/071-07/14/18/2/3 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Остапенка О.М. суддів: Верховця А.А. Сотнікова С.В. при секретарі судового засідання: Сотніковій І.О., за участю представників сторін: від позивача: ОСОБА_2 - паспорт серія НОМЕР_1, виданий Вишенським МВ МГУ МВС України в Київській області від 11.01.1999. від відповідача: Климюк О.Ф. - довіреність б/н від 14.08.2015. від ФОП ОСОБА_4: ОСОБА_5 - довіреність № 178 від 19.01.2016. розглянувши апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на рішення господарського суду Київської області від 16.11.2016 року у справі № Б11/071-07/14/18/2/3 (суддя Лопатін А.В.) за позовом Фізичної особи ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю „Македони" за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ФОП ОСОБА_4 Приватне підприємство „Компанія Фах" Державне підприємство „АРЗПАК" Перша українська міжрегіональна товарна біржа Управління пенсійного фонду у Миронівському районі Миронівської ОДПІ ГУ ДФС у Київській області про стягнення 34 751,96 грн. ВСТАНОВИВ: Рішенням господарського суду Київської області від 16.11.2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з ТОВ „Македони" на користь ОСОБА_2 12 773,84 грн. заборгованості з виплати заробітної плати, 15 741,05 грн. відшкодування середнього заробітку за весь час затримки, 1 578,94 грн. компенсації за невикористану відпустку. В іншій частині позову відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням місцевого господарського суду, ФОП ОСОБА_4 звернувся до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Київської області від 16.11.2016 року повністю і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями апеляційну скаргу ОСОБА_4 у справі № Б11/071-07/14/18/2/3 передано на розгляд колегії суддів у складі головуючого судді Остапенка О.М., суддів: Верховця А.А., Сотнікова С.В. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 19.12.2016 року вищевказаною колегією суддів апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_4 прийнято до провадження та призначено її до розгляду на 24.01.2017 року за участю повноважних представників сторін. 10.01.2017 року до відділу забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому остання простить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін. Присутні в судовому засіданні представники ФОП ОСОБА_4 та відповідача вимоги апеляційної скарги підтримали, просили її задовольнити, скасувати рішення господарського суду Київської області від 16.11.2016 року повністю і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Позивач в судовому засіданні проти вимог скаржника, викладених в апеляційній скарзі, заперечував, просив залишити її без задоволення, а рішення господарського суду Київської області від 16.11.2016 року - без змін. Представники інших третіх осіб в судове засідання 24.01.2017 року не з'явились, причини неявки суду не повідомили. Про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином. Клопотань про відкладення розгляду справи не направляли. 24.01.2017 року оголошено вступну та резолютивну частини постанови Київського апеляційного господарського суду у даній справі. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства та заслухавши пояснення присутніх учасників провадження у справі, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що у задоволенні апеляційної скарги ФОП ОСОБА_4 слід відмовити, а рішення господарського суду Київської області від 16.11.2016 року - залишити без змін, виходячи з наступного. Відповідно до статті 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції. Згідно із частиною 2 статті 101 ГПК України, апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. Відповідно до частини 2 статті 4-1 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон про банкрутство). Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Відповідно до ч. 4 ст. 10 Закону про банкрутство суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Як вбачається із матеріалів справи, в провадженні господарського суду Київської області перебуває справа № Б11/071-07/14/18/2/3 за заявою ПП „Компанія Фах", процесуальним правонаступником якого є його фізична особа-підприємець ОСОБА_4, про банкрутство СТОВ „Македони", що знаходиться на стадії ліквідаційної процедури. 22.06.2016 року на підставі ст. 10 Закону про банкрутство від ОСОБА_2 надійшла позовна заява до ТОВ „Македони" про стягнення заборгованості по заробітній платі. В обґрунтування відповідних вимог позивач вказує на те, що до 01.04.2014 року їй було виплачено заробітну плату та претензій матеріального характеру вона не має. Проте, з 01.04.2014 року по 15.01.2015 року розрахунок по заробітній платі з нею проведено не було, а тому остання просила суд стягнути з ТОВ „Македони" заборгованість по заробітній платі за вказаний період в сумі 12 773,84 грн., а також середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати за період з 15.01.2015 року по 31.05.2015 року у сумі 15 741,05 грн., грошову компенсацію за невикористану відпустку у сумі 4 737,07 грн. та витрати на надання юридичних послуг у сумі 1 500,00 грн. На підтвердження своїх вимог позивачем надано суду копію трудового договору № 1 від 12.01.2009 року, копію витягу з трудової книжки, копію заяви ОСОБА_2 до ТОВ „Македони" про проведення з нею розрахунку по заробітній платі, копії табелів обліку використання робочого часу за період з січня 2014 року по січень 2015 року, а також копії договору про надання правових послуг адвоката від 15.06.2016 року та ордер адвоката. За наслідками розгляду заявлених вимог, рішенням господарського суду Київської області від 16.11.2016 року позов задоволено частково. Присуджено до стягнення з ТОВ „Македони" на користь ОСОБА_2 12 773,84 грн. заборгованості з виплати заробітної плати, 15 741,05 грн. відшкодування середнього заробітку за весь час затримки, 1 578,94 грн. компенсації за невикористану відпустку, в іншій частині позову відмовлено. Відмовляючи частково в задоволенні позовних вимог щодо стягнення з відповідача витрат на юридичні послуги, місцевий суд послався на відсутність належних доказів понесення витрат на послуги адвоката, а також, відсутність акту виконаних робіт, який би підтвердив обсяг наданих послуг в сумі 1500,00 грн. ФОП ОСОБА_4 з даним рішенням не погоджується та в апеляційній скарзі, крім іншого, зазначає, що трудова угода між сторонами підпадає під ознаки недійсності, фіктивності та є такою, яку було укладено без наміру її виконання за попередньою змовою арбітражних керуючих з певною фізичною особою з метою незаконного отримання фіктивним працівником заробітної плати та набуття відповідного трудового стажу, а відтак відсутні підстави для задоволення позовних вимог. Переглядаючи в апеляційному порядку законність винесення оскаржуваного рішення суду першої інстанції, колегія суддів не вбачає підстав для його скасування з огляду на наступне. Як вбачається з матеріалів справи, між ТОВ „Македони" в особі ліквідатора Седлецького О.В. (далі по тексту - керівник), що діє на підставі постанови господарського суду Київської області від 21.10.2008 року № Б11/071-07/14/18/2 та ОСОБА_2 (далі по тексту - виконавчий директор) було укладено трудову угоду № 1 від 12.01.2009 року, згідно умов якої, виконавчий директор зобов'язується безпосередньо і через сформований апарат здійснювати організацію заходів щодо забезпечення виконання керівником повноважень, визначених Законом України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в межах ліквідаційної процедури ТОВ „Македони" (п. 1.1. угоди). Відповідно до п. 2.2. угоди виконавчий директор зобов'язаний, зокрема, виконувати рішення керівника; здійснювати заходи щодо збереження майна підприємства, в тому числі бухгалтерської та іншої документації, початків, штампів та інших матеріальних цінностей підприємства; здійснювати контроль за веденням бухгалтерського та статистичного обліку та фінансової звітності у встановленому порядку; забезпечувати збір інформації, підготовку документів, виконання розпорядчих дій, необхідних для ведення бази даних дебіторської заборгованості підприємства; забезпечувати збір інформації, підготовку документів, виконання розпорядчих дій необхідних для здійснення керівником розпорядження майном підприємства; створювати для працівників підприємства нормальні, безпечні та сприятливі умови для праці на підприємстві; здійснювати контроль за своєчасною виплатою заборгованості по заробітній платі працівникам підприємства. Пунктом 2.1. угоди передбачено, що керівник, в свою чергу, зобов'язаний: створювати виконавчому директору всі умови, необхідні для виконання ним зобов'язань за даною трудовою угодою; не перешкоджати у виконанні виконавчим директором обов'язків, передбачених даною трудовою угодою та чинним законодавством України. Згідно п. 4.1. угоди посадовий оклад виконавчого директора за виконання обов'язків, передбачених даною трудовою угодою, встановлюється в розмірі мінімальної заробітної плати. Виконавчому директору щомісяця виплачується заробітна плата за рахунок коштів підприємства (п. 4.2. угоди). Пунктом 6.1. трудової угоди сторони погодили, що вона діє з моменту її укладення до моменту припинення провадження у справі про банкрутство ТОВ „Македони". В п. 6.2. даної угоди передбачено, що її може бути достроково розірвано з підстав, передбачених Кодексом законів про праця України. Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги ОСОБА_2 зазначала, що до 01.04.2014 року їй було виплачено заробітну плату та претензій матеріального характеру вона не має. Проте, з 01.04.2014 року по 15.01.2015 року розрахунок по заробітній платі з нею проведено не було. Враховуючи викладене, позивач просила суд стягнути з ТОВ „Македони" на її користь заборгованість по заробітній платі за період з 01.05.2014 року по 15.01.2015 року в сумі 12 773,84 грн., а також середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати за період з 15.01.2015 року по 31.05.2015 року в сумі 15 741,05 грн., грошову компенсацію за невикористану відпустку в сумі 4 737,07 грн., а також витрат на надання юридичних послуг в сумі 1 500,00 грн. Відповідно до ч. 1 ст. 21 Кодексу законів про працю України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Згідно приписів ст. 23 вищевказаного Кодексу трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Відповідно до ч. 1 ст. 94 Кодексу законів про працю України (далі - Кодекс) заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Згідно ст. 115 Кодексу заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Статтею 116 Кодексу встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Факт нарахованого заробітку встановлюється довідками підприємств, установ організацій, записами в трудовій книжці, за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи (постанова Кабінету Міністрів України № 637 від 12.08.1993 року „Про затвердження порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній"). Як зазначено вище, умовами трудової угоди встановлено посадовий оклад виконавчого директора за виконання обов'язків, передбачених даною трудовою угодою, в розмірі мінімальної заробітної плати. В той же час матеріали справи не містять доказів оскарження дійсності вказаної трудової угоди. Не надано відповідних доказів і апеляційному суду. Більше того, не погоджуючись з наявністю трудових відносин між ТОВ „Македони" та ОСОБА_2, будучі обізнаним про наявність вказаної трудової угоди з 03.09.2015 року (підтвердженням чого є відмітка арбітражного керуючого Тарасенка Т.П., який виконував на той час і наразі виконує повноваження ліквідатора ТОВ „Македони" (керівника ТОВ) на заяві ОСОБА_2, яка звернулася з вимогою проведення розрахунків по заробітній платі), ліквідатор ТОВ „Македони" (керівник ТОВ) - Тарасенко Т.П. жодних дій спрямованих на спростування наявності трудових відносин між ТОВ „Македони" та ОСОБА_2 не здійснив. При цьому, наявні в матеріалах справи копії табелів обліку використання робочого часу за період з січня 2014 року по січень 2015 року включає період, за який позивачем заявлено вимогу про стягнення нарахованої заробітної плати на суму 12 773,84 грн. Вказані табелі підписані Гончар І.О., яка у зазначений період виконувала повноваження ліквідатора ТОВ „Македони" (керівника ТОВ). Звертаючись до суду з апеляційною скаргою, скаржник посилається на те, що вказану трудову угоду було укладено без наміру її виконання за попередньою змовою арбітражних керуючих з певною фізичною особою з метою незаконного отримання фіктивним працівником заробітної плати та набуття відповідного трудового стажу. А тому, на її думку, трудова угода № 1 підпадає під ознаки недійсності, фіктивності в повному обсязі, у зв'язку з чим винні особи мають бути притягнені до кримінальної відповідальності за привласнення, розтрату через зловживання службовим становищем. Проте, колегією суддів вказані доводи апелянта відхиляються, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження викладених обставин, крім того матеріали справи не містять доказів звернення з відповідною заявою до правоохоронних органів, не надано таких доказів і апеляційному суду. А відтак, посилання скаржника є лише його припущенням. Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України визначено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства. Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України визначено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим. Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Враховуючи викладені обставини, зокрема наявність трудової угоди та табелів обліку використання робочого часу, засвідчених повноваженою особою відповідача, та відсутність доказів здійснення розрахунків по заробітній платі за заявлений період, а також враховуючи, що матеріали справи підтверджують виконання ОСОБА_2 заходів з метою забезпечення виконання керівником своїх обов'язків, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо правомірності заявлення позивачем вимоги про стягнення з відповідача заробітної плати в розмірі 12 773,84 грн. Щодо вимоги позивача про відшкодування середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку у розмірі 15 741,05 грн., колегією суддів встановлено наступне. Відповідно до ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму. Статтею 117 вищезазначеного Кодексу в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Конституційний Суд України в Рішенні від 22.02.2012 року N 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями ст.ст. 117, 2371 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Проаналізувавши наведені норм матеріального права, враховуючи висновки викладені у Рішенні Конституційного Суду України від 22.02.2012 року № 4-рп/2012, колегія суддів вважає, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, які належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а відтак, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Аналогічного висновку дотримується і Верховний суд України в постанові від 04.02.2015 року № 927/741/13/3-2гс15. Крім того, згідно ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Тобто, згідно положень ст. 117 КЗпП України обов'язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства. Враховуючи вищезазначене, колегія суддів приходить до висновку, що відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця не виключає його вини у невиплаті належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України. Аналогічної позиції дотримується Верховний суд України в постанові від 11.11.2015 року № 6-2159цс15. Здійснення відповідних розрахунків визначено в Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100. Так, абз. 3 п. 2 Порядку встановлено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана дана виплата. Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо. Відповідно до п. 5 розділу IV Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Згідно п. 8 розділу IV Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абз. 3 п. 8 розділу IV Порядку). Аналогічної правової позиції дотримується Верховний суд України в постанові від 21.01.2015 року № 6-195цс14. Враховуючи вищевикладені обставини, колегія судді погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо правомірності заявлення позивачем вимоги щодо відшкодування середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку в розмірі 15 741,05 грн., та вважає його таким, що підлягає задоволенню. При цьому, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що згідно наявних в матеріалах справи наданого позивачем розрахунку суми середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати, позивачем змінено період нарахування. Проте, матеріали справи не містять, а ні заяви про уточнення позовних вимог, а ні заяви про їх збільшення. А тому, враховуючи приписи ст.83 ГПК України, суд, розглядає позовні вимоги щодо відшкодування середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку в межах заявлених вимог, які викладені в прохальній частині позовної заяви. Крім того, позивач просив стягнути з відповідача грошову компенсацію за невикористану відпустку в сумі 4 737,07 грн., в обґрунтування вказаної вимоги зазначала, що невикористана відпустка складає 144 дні. Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України „Про відпустки" щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору. Як вбачається з розрахунку позивача невикористана відпустка нарахована за період з дати прийняття на роботу, тобто з 2009 року по дату звільнення. Проте, в порушення приписів ст.ст. 33, 34 ГПК України, позивач жодним чином не підтверджує невикористання щорічної відпустки за відпрацьовані роки: 2009, 2010, 2011, 2012, отже вимога щодо стягнення з відповідача грошової компенсації за невикористану відпустку за вказаний період роботи є необґрунтованою. Разом з тим, враховуючи наявність підписаних уповноваженою особою зі сторони відповідача табелів обліку використання робочого часу за період з січня 2014 року по січень 2015 року, з яких вбачається, що ОСОБА_2 в зазначений період у відпустці не перебувала, отже не використала відпустку за відпрацьований 2013 рік та відповідно за 2014 рік, колегія суддів приходить до висновку щодо наявності підстав для задоволення вимоги про стягнення з відповідача грошової компенсації за невикористану відпустку частково в сумі 1 578,94 грн., як про те вірно зазначив суд першої інстанції. Щодо витрат на надання юридичних послуг в розмірі 1 500,00 грн., колегія судді не вбачає підстав для задоволення зазначеної вимоги з огляду на наступне. Відповідно до приписів ст. 44 ГПК України до судових витрат віднесено, зокрема, витрати на оплату послуг адвоката, пов'язаних з розглядом справи. Відшкодування цих витрат пов'язаних з оплатою послуг адвокатів здійснюється господарським судом за наявності документального підтвердження витрат, як-от угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригінала ордеру адвоката, виданого відповідним адвокатським об'єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Пленуму Вищого господарського суду України, від 21.02.2013 року № 7 „Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України". Колегією суддів встановлено, що в матеріалах справи наявний договір про надання правових послуг адвоката та ордер адвоката, проте відсутні належні докази понесення витрат позивачем на надання правової допомоги, а саме, платіжне доручення або квитанція, які підтверджують здійснення перерахування коштів позивачем на рахунок адвоката. При цьому, згідно наявної в матеріалах справи розписки, позивач сплатив кошти адвокату в розмірі 1 500,00 грн., зазначена розписка підписана ОСОБА_2 та Лушкіном Ю.П. (адвокат), однак, на думку колегії суддів, даний документ, в розумінні приписів ст.ст. 33, 34 ГПК України, не є належним підтвердженням дійсного здійснення розрахунків. Крім того, з вказаної розписки не вбачається, за які саме послуги розраховувалась ОСОБА_2 За таких обставин, враховуючи відсутність належних доказів понесення витрат на послуги адвоката, а також, відсутність акту виконаних робіт, який би підтвердив обсяг наданих послуг, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення вимоги позивача в частині стягнення з відповідача витрат на юридичні послуги в сумі 1 500,00 грн. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду Київської області від 16.11.2016 року у даній справі є обґрунтованим та таким, що прийнято відповідно до норм чинного законодавства, доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі безпідставні, необґрунтовані та правильності висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для її задоволення та скасування оскаржуваного рішення не вбачається. Керуючись статтями 99, 101-105 ГПК України, Законом України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та Кодексом законів про працю України та Київський апеляційний господарський суд, - ПОСТАНОВИВ: 1. Апеляційну скаргу Фізичної особи особи-підприємця ОСОБА_4 на рішення господарського суду Київської області від 16.11.2016 року у справі Б11/071-07/14/18/2/3 залишити без задоволення. 2. Рішення господарського суду Київської області від 16.11.2016 року у справі № Б11/071-07/14/18/2/3 залишити без змін. 3. Копію постанови суду надіслати учасникам провадження у справі. 4. Справу № Б11/071-07/14/18/2/3 повернути до господарського суду Київської області. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку. Головуючий суддя О.М. Остапенко Судді А.А. Верховець С.В. Сотніков