Справа № 916/96/20

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД _____________________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 вересня 2020 року м. Одеса Справа № 916/96/20 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Аленіна О.Ю. суддів: Лавриненко Л.В., Мишкіної М.А. секретар судового засідання Герасименко Ю.С. За участю представників учасників справи: від Міністерства оборони України - Добров Ю.І. від ДП МОУ "Одеський завод будівельних матеріалів" - адвокат Реу К.П. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Вінтер Ленд" на ухвалу Господарського суду Одеської області від 07.05.2020 по справі №916/96/20 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю „Вінтер Ленд" про визнання банкрутом ВСТАНОВИВ У січні 2020 Товариство з обмеженою відповідальністю „Вінтер Ленд" (далі - ТОВ „Вінтер Ленд") звернулося до Господарського суду Одеської області з заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство. В обґрунтування даної заяви ТОВ „Вінтер Ленд" зазначило, що має кредиторську заборгованість перед ДП «Одеський завод будівельних матеріалів» у розмірі 9 000 000 грн за договором поставки товару, проте товариство фінансово-господарську діяльність не здійснює, на балансі підприємства відсутнє рухоме та нерухоме майно, грошові кошти на поточному рахунку відсутні. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 28.01.2020 відкрито провадження у справі про банкрутство ТОВ „Вінтер Ленд", введено процедуру розпорядження майном ТОВ „Вінтер Ленд", розпорядником майна боржника призначено арбітражного керуючого Колмикову Тетяну Олександрівну. 10.03.2020 до Господарського суду Одеської області звернулося Міністерство оборони України із позовом до ДП МОУ «Одеський завод будівельних матеріалів» та ТОВ „Вінтер Ленд" в якому просило визнати недійсним договір поставки від 12.11.2019 укладений між ДП МОУ «Одеський завод будівельних матеріалів» та ТОВ „Вінтер Ленд" на загальну суму 11 000 000 грн та застосувати наслідки недійсного правочину (реституцію). В обґрунтування заявлених позовних вимог Міністерство оборони України зазначає, що у серпні 2018 Міністерством було прийнято рішення про ліквідацію ДП МОУ «Одеський завод будівельних матеріалів» та призначено головою ліквідаційної комісії Ракула В.М., яким всупереч інтересів ДП МОУ «Одеський завод будівельних матеріалів» з грубим порушенням вимог діючого законодавства укладений договір поставки з ТОВ „Вінтер Ленд" та проведена попередня оплата грошових коштів у розмірі 9 000 000 грн, що створило штучні передумови банкрутства державного підприємства. Позивач також зазначає, що колишній голова ліквідаційної комісії Ракул В.М. не звертався та не отримував згоду або погодження на укладення договору з ТОВ „Вінтер Ленд" від органу управління державним майном, Міністерством оборони України. Також позивач відзначає, що всупереч приписів ст.ст. 2, 36 Закону України «Про публічні закупівлі» колишній голова ліквідаційної комісії Ракул В.М. уклав договір поставки з ТОВ „Вінтер Ленд" щодо закупівлі товарів без дотримання тендерних процедур, а також незаконно, всупереч положень чинного законодавства надав товариству передоплату за поставку товару на загальну суму 9 000 000 грн. До того ж, як стверджує позивач, Міністерством оборони України не надавалося дозволу колишньому голові ліквідаційної комісії Ракулу В.М. на отримання від третіх осіб кредиту або позики задля перерахування передоплати за договором поставки. При цьому, рахунки ДП МОУ «Одеський завод будівельних матеріалів» були арештовані на підставі виконавчих проваджень і коштів задля здійснення передоплати за договором поставки на рахунках державного підприємства не було. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 07.05.2020 заяву Міністерства оборони України про визнання недійсним договору поставки №012 від 12.11.2019 - задоволено, визнано недійсним договір поставки №012 від 12.11.2019 укладений між ДП Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" та ТОВ „Вінтер Ленд". В мотивах оскаржуваної ухвали суд першої інстанції дійшов висновку, що всупереч положенням Закону України „Про публічні закупівлі" та положенням статуту колишній голова ліквідаційної комісії ДП МОУ «Одеський завод будівельних матеріалів» Ракул В.М, уклав договір поставки без дотримання тендерних процедур, а також незаконно, всупереч положення законодавства здійснив передоплату за поставку товару. Крім того, як відзначено судом першої інстанції, Міністерством оборони України не надавався колишньому голові ліквідаційної комісії ДП МОУ «Одеський завод будівельних матеріалів» Ракулу В.М. дозвіл на отримання від третіх осіб кредиту або позики задля здійснення передоплати за поставку товару. На переконання місцевого господарського суду, колишній голова ліквідаційної комісії ДП Міністерства оборони України „Одеський завод будівельних матеріалів" без погодження з органом управління Міністерством оборони України уклав оспорюваний договір поставки, тобто без наявних на те повноважень та без згоди уповноваженого органу управління державним майном і з порушенням діючого законодавства з питань державних закупівель. За тих обставин, на думку суду першої інстанції, в діях колишнього голови ліквідаційної комісії ДП Міністерства оборони України „Одеський завод будівельних матеріалів" вбачається умисне свідоме укладання оспорюваного правочину всупереч інтересів підприємства. Приймаючи до уваги вищевикладене, суд першої інстанції визнав заяву Міністерства оборони України обґрунтованою, та такою, що підлягає задоволенню. Не погодившись із даною ухвалою до Південно-західного апеляційного господарського суду звернулося ТОВ „Вінтер Ленд" з апеляційною скаргою в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду Одеської області від 07.05.2020 по справі №916/96/20 та постановити нову про відмову у задоволенні позову Міністерства оборони України. Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржувана ухвала є незаконною, необґрунтованою та такою, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права, а обставини, які суд першої інстанції визнав встановленими, є недоведеними, що є підставами для її скасування з огляду на таке. Так апелянт вважає, що суд першої інстанції не врахував того, що Закон України «Про публічні закупівлі» не може бути застосований до спірних правовідносин, оскільки за приписами ст. 2 даного закону до замовників, які здійснюють закупівлі належать юридичні особи, які є підприємствами, установами, організаціями та їх об`єднання, які забезпечують потреби держави або територіальної громади, якщо така діяльність не здійснюється на промисловій чи комерційній основі. ДП МОУ «Одеський завод будівельних матеріалів» здійснює комерційну господарську діяльність і не фінансується за рахунок бюджетних коштів. Згідно пункту 2.1 Статуту ДП МОУ «Одеський завод будівельних матеріалів» підприємство було створено уповноваженим органом управління у т.ч. з метою отримання прибутку. Аналіз чинних нормативно-правових актів щодо регулювання публічних закупівель, лист Мінекономрозвитку від 29.04.2016 «Щодо здійснення закупівель замовниками» дозволяє, на думку апелянта, зробити висновок, що ДП МОУ «Одеський завод будівельних матеріалів» не є замовником в розумінні ст. 2 Закону України «Про публічні закупівлі». Як вважає скаржник, в даному випадку, укладення оспорюваного договору поставки здійснювалось саме на комерційній основі, а отже висновок господарського суду Одеської області про заборону на укладення такого договору без проведення процедур закупівель, передбачених цим Законом України «Про публічні закупівлі», є безпідставним. Крім того, як зазначає апелянт, визнаючи договір поставки недійсним, суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі посилався на частину 1 ст. 232 ЦК України, згідно якої правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Проте, як вважає апелянт, місцевим господарським судом не враховано, що підстава для визнання правочину недійсним, яка передбачена в статті 232 ЦК України, стосується лише тих правочинів, які вчиняються особою (фізичною або юридичною) не самостійно, а через представника. На думку апелянта, дія цієї статті поширюється на договірне представництво, яке виникає на підставі договору доручення, адже ч. 2 ст. 232 ЦК України надає право застосовувати відповідні правові наслідки лише довірителю. В даному випадку спірний договір поставки було підписано з одного боку директором ТОВ «Вінтер Ленд», з іншого - головою ліквідаційної комісії ДП Міністерства оборони України «Одеський завод будівельних матеріалів». Тобто, як вважає апелянт, ст. 232 ЦК України помилково застосована судом до спірних правовідносин. Апелянт також наголошує на тому, що суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі дійшов висновку про отримання ДП Міністерства оборони України «Одеський завод будівельних матеріалів» кредитних коштів/позики від третіх осіб без уповноваження Міністерством оборони України колишнього голову ліквідаційної комісії Ракула В.М. на вчинення таки дій. При цьому, як вважає скаржник, судом не враховано, що правомірність залучення позики або кредиту Ракулом В.М. у третіх осіб не є предметом розгляду даної справи, будь яких вимог у позовній заяві стосовно визнання недійсним договору позики чи кредитного договору позивачем не заявлено, більш того копію кредитного договору чи позики Міністерством оборони України до суду надано не було. На переконання скаржника, суд першої інстанції стверджуючи, що колишнім головою ліквідаційної комісії були умисно та свідомо укладено оспорюваний правочин всупереч інтересів підприємства, не навів достатніх та беззаперечних доказів на підтвердження цього факту, а такий висновок суду фактично ґрунтується на припущеннях. Адже, як вважає апелянт, здійснення комерційної діяльності, яка не призвела до бажаного результату (одержання прибутку) не може однозначно свідчити про укладення правочину всупереч інтересів підприємства. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.06.2020 відкрито апеляційне провадження у справі №916/96/20 за апеляційною скаргою ТОВ „Вінтер Ленд" на ухвалу Господарського суду Одеської області від 07.05.2020 та призначено справу до розгляду на 01.07.2020. 16.06.2020 до суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу від Міністерства оборони України в якому міністерство просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу без змін. В обґрунтування своїх заперечень міністерство зазначає, що відповідач невірно трактує положення ст. 2 Закону України «Про публічні закупівлі», а також безпідставно посилається на Лист Мінекономрозвитку «Щодо здійснення закупівель замовниками» від 29.04.2016, який має виключно інформаційний, рекомендаційний характер, не містить правових норм, не відповідає ознакам нормативно-правового акту, оскільки він не встановлює та не змінює чи скасовує норми права. За твердженням міністерства, відповідно до статуту ДП Міністерства оборони України «Одеський завод будівельних матеріалів» це підприємство, засноване на державній власності, діє як державне унітарне, спеціалізоване підприємство та належить до сфери управління Міністерства оборони України. Підприємство зобов`язано повідомляти у встановленому законодавством порядку Уповноважений орган управління про вчинення господарських зобов`язань, щодо вчинення яких є заінтересованість та погоджувати у встановленому законодавством порядку з уповноваженим органом управління вчинення значних господарських зобов`язань. Посилаючись на приписи ч.3 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» міністерство зазначає, що Головою ліквідкомісії Ракулом В.М. було укладено договір поставки всупереч діючому законодавству та Статуту підприємства, без погодження Міністерства оборони України, як органу управління державним майном, яке перебуває в користуванні ДП Міністерства оборони України «Одеський завод будівельних матеріалів». Вказані дії ліквідатора, за твердженням міністерства, створили передумови банкрутства ДП Міністерства оборони України «Одеський завод будівельних матеріалів» через штучно створений борг. Доводи апелянта про те, що ДП Міністерства оборони України «Одеський завод будівельних матеріалів» не є замовником відповідно до Закону України «Про публічні закупівлі», а також про те, що укладення спірного договору здійснювалось на комерційній основі, є на думку міністерства необґрунтованими і не підтверджуються жодними доказами. На думку міністерства є також необґрунтованими й посилання апелянта на неправильне застосування судом першої інстанції приписі ст. 232 ЦК України, оскільки у відповідності до приписів ст.ст. 105, 237 ЦК України та Статуту ДП Міністерства оборони України «Одеський завод будівельних матеріалів», до колишнього голови ліквідаційної комісії Ракула В.М. перейшли повноваження щодо управління справами державного підприємства і представництва державного підприємства у відносинах з третіми особами. Міністерство вважає, що при укладенні оспорюваного договору, колишній ліквідатор Ракул В.М. усвідомлював (або повинен був усвідомлювати), що діє всупереч інтересам підприємства, і що наслідком його дій стане штучне створення боргів, які в подальшому призведуть до банкрутства і задоволення вимог кредиторів за рахунок державного майна підприємства, вказані дії і укладений на неконкурентних підставах договір поставки товару негативно вплинуть на права Міністерства оборони як органу управління державним майном. Вважає міністерство необґрунтованими й доводи апелянта з приводу того, що суд не навів достатніх доказів на підтвердження факту залучення позики або кредиту Ракулом В.М. , оскільки під час перевірки банківських рахунків(руху коштів) ДП Міністерства оборони України «Одеський завод будівельних матеріалів» новим головою ліквідаційної комісії було встановлено, що протягом 13.11.2019 - 15.11.2019 згідно договору від 22.10.2019 року, укладеного між колишнім головою ліквідаційної комісії ДП Міністерства оборони України «Одеський завод будівельних матеріалів» та ТОВ «БК Інтехбуд» через ПАТ «Приватбанк» було отримано 19 550 000 грн, а через рахунок в «УкрСиббанку» надійшло ще 450 000 грн., з яких 9 000 000 грн. в подальшому були перераховані на рахунки ТОВ «Вінтер Ленд». Як відзначає міністерство, під час роботи ліквідаційної комісії на банківських рахунках ДП Міністерства оборони України «Одеський завод будівельних матеріалів» були відсутні кошти у розмірі 20 000 000 грн., оскільки рахунки підприємства були арештовані на підставі виконавчих проваджень, а на підприємстві існувала непогашена заборгованість, як перед працівниками по заробітній платі, перед державними органами ДФС та постачальниками комунальних послуг. Вищевикладене, на думку міністерства, свідчить про те, що головою ліквідкомісії Ракулом В.М. було залучено кошти від третіх осіб без погодження з органом управління. Таким чином, колишній голова ліквідаційної комісії діяв з перевищенням своїх повноважень, всупереч інтересів державного підприємства та без погодження з органом управління Міністерством оборони України та уклав оспорюваний договір поставки, тобто без наявних на те повноважень та без згоди уповноваженого органу управління державним майном і з порушенням діючого законодавства з питань державних закупівель. 09.09.2020 судом апеляційної інстанції отримано клопотання від представника ТОВ «Вінтер Ленд» про відкладення розгляду справи в обґрунтування якого останній зазначає, що у зв`язку з різким погіршенням здоров`я за ознаками гострої респіраторної інфекції, з повною соціальною відповідальністю до введених в країні заходів, пов`язаних з упередженням розповсюдження особливо небезпечних інфекційних хвороб, вважає прибуття на призначене судове засідання на 09.09.2020 неможливим та просить відкласти розгляд справи на іншу дату. Розглянувши під час судового засідання від 09.09.2020 дане клопотання представника апелянта, судова колегія дійшла висновку про його необґрунтованість та відхилення з огляду на таке. За приписами ст. 216 ГПК України суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених частиною другою статті 202 цього Кодексу. Частиною 2 ст. 202 ГПК України визначено, що суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: 1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження. Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні, а неявка у судове засідання однієї із сторін, належним чином повідомленої про час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи у судовому засіданні. За приписами статті 129 Конституції України, статті 2 ГПК України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом. Суд неодноразово наголошував, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Шульга проти України"). Національним судам належить функція керування провадженнями таким чином, щоб вони були швидкими та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Скордіно проти Італії"). Держави-учасниці мають організувати правові системи таким чином, щоб їх суди могли гарантувати право кожного на отримання остаточного рішення у справах, що стосуються цивільних прав і обов`язків упродовж відповідного терміну (рішення ЄСПЛ у справах "Скордіно проти Італії", "Сюрмелі проти Німеччини"). Статтею 73 ГПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 74 ГПК України). Зазначаючи, в обґрунтування неможливості прибуття у судове засідання, про погіршенням здоров`я за ознаками гострої респіраторної інфекції, представник апелянта не надав жодних доказів на підтвердження наведених обставин. Крім того, у випадках неможливості явки в судове засідання представника учасника справи учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно ст. 56, 60, 61 ГПК України з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов`язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника і неможливість розгляду справи без участі представника підлягає доведенню учасником судового процесу на загальних підставах. Також, за приписами ст. 197 ГПК України учасники справи мають право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за умови наявності у суді відповідної технічної можливості, про яку суд зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі, крім випадків, коли явка цього учасника справи в судове засідання визнана судом обов`язковою. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), учасники справи можуть брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Підтвердження особи учасника справи здійснюється із застосуванням електронного підпису, а якщо особа не має такого підпису, то у порядку, визначеному Законом України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" або Державною судовою адміністрацією України. Відтак, учасники справи не позбавлені можливості скористатися своїм правом передбаченим ст. 197 ГПК України та взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Про можливість скористатися своїм правом передбаченим ст. 197 ГПК України та взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів, учасників справи було повідомлено в ухвалах суду апеляційної інстанції про відкладення розгляду справи від 01.07.2020. Колегія суддів відзначає, що судом апеляційної інстанції явка учасників справи не визнавалася обов`язковою, а представником ТОВ «Вінтер Ленд» у клопотанні не вказано, які обставини перешкоджають розгляду справи за його відсутності. Відтак, клопотання представника ТОВ «Вінтер Ленд» про відкладення розгляду справи підлягає відхиленню. У судовому засіданні від 09.09.2020 представник Міністерства оборони України та ДП МОУ «Одеський завод будівельних матеріалів» надали пояснення відповідно до яких просили залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу без змін. Відповідно до ст. 240 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови. Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки господарським судом Одеської області та проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ТОВ «Вінтер Ленд» не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Як вбачається з наявних матеріалів справи, ТОВ „Вінтер Ленд" звернулося до Господарського суду Одеської області з заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство, оскільки має кредиторську заборгованість перед ДП «Одеський завод будівельних матеріалів» у розмірі 9 000 000 грн за договором поставки товару №012 від 12.11.2019. 12.11.2019 між ТОВ „Вінтер Ленд" та ДП Міністерства оборони України „Одеський завод будівельних матеріалів" в особі голови ліквідаційної комісії Ракул В. М. укладено договір поставки товару №012. Відповідно до п.п.1.1., 1.2. договору постачальник ТОВ „Вінтер Ленд" передає у власність покупцеві ДП Міністерства оборони України „Одеський завод будівельних матеріалів", а покупець приймає та оплачує товар (пісок та цемент), загальна вартість якого становить 11 000 000 грн. Загальна кількість, одиниця виміру та характеристики товару визначені у специфікації, що є невід`ємною частиною цього договору. Поставка товару здійснюється партіями. На кожну партію товару, що постачається постачальник видає накладні, в яких вказується найменування, асортимент (номенклатура), кількість, ціна товару і вартість партії товару (п. 2.1. договору). Строк поставки товару 20 днів з моменту зачислення покупцем на розрахунковий рахунок постачальника передоплати за товар у розмірі 9 000 000 грн (п. 2.2. договору). Згідно з п. 3.1. договору покупець здійснює попередню оплату товару у розмірі 9 000 000 грн. У відповідності до п. 6.1. договору, він вступає в силу з моменту підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань. На виконання умов договору, 12.11.2019 сторонами складено та підписано специфікацію у відповідності до якої товаром є цемент у кількості 1985 т та у кількості 2110 т, загальною вартістю 11 000 000 грн. Згідно акту звірки до договору поставки товару №012 від 16.12.2019 ДП Міністерства оборони України „Одеський завод будівельних матеріалів" здійснив часткову передоплату вартості товару у розмірі 9 000 000 грн, заборгованість ТОВ „Вінтер Ленд" перед ДП Міністерства оборони України „Одеський завод будівельних матеріалів становить 9 000 000 грн. Після відкриття провадження у справі про банкрутство, Міністерство оборони України звернулося до суду першої інстанції із позовом до ДП МОУ «Одеський завод будівельних матеріалів» та ТОВ „Вінтер Ленд" в якому просило визнати недійсним договір поставки від 12.11.2019 та застосувати наслідки недійсного правочину (реституцію), оскільки вважає, що даний правочин вчинено всупереч інтересів ДП МОУ «Одеський завод будівельних матеріалів», без погодження з органом управління державним майном, Міністерством оборони України, а також всупереч приписів ст.ст. 2, 36 Закону України «Про публічні закупівлі» без дотримання тендерних процедур. Приймаючи оскаржувану ухвалу суд першої інстанції дійшов висновку щодо обґрунтованості заявлених позовних вимог та задовольнив їх у повному обсязі. Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав. Згідно з статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним. Відповідно до статті ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. За змістом положень частини 5 статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України). Згідно з частиною 1 статті 216 цього Кодексу недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити у судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Частина третя статті 203 ЦК України визначає загальні вимоги до волевиявлення учасника правочину, яке повинне відповідати внутрішній волі та бути вільним від факторів, що викривляють уявлення особи про зміст правочину при формуванні її волевиявлення чи створюють хибне бачення існування та змісту волевиявлення. Підстави недійсності правочинів, коли внутрішня воля особи не відповідає правовим наслідкам укладеного правочину, визначено у статтях 229 - 233 ЦК України. Відповідно до частини 1 статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними. Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявності домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. Зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц міститься висновок про те, що згідно з частинами 2, 3 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення коштів, а тому у разі, якщо сторони, які укладають договір, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, то правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), з одночасним посиланням на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Аналогічний правовий висновок зроблено Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в постанові від 04.12.2019 у справі №910/17755/18. Відповідно до п.п. 1.1 статуту ДП Міністерства оборони України „Одеський завод будівельних матеріалів" це підприємство засноване на державній власності, діє як державне унітарне, спеціалізоване підприємство та належить до сфери управління Міністерства оборони України. Відповідно до наказу Міністерства оборони України № 432 від 12.08.2019 припинено юридичну особу ДП Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" шляхом його ліквідації, призначено голову ліквідаційної комісії Ракул Василя Миколайовича . У відповідності до довідки ДП Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" усі банківські рахунки підприємства арештовані протягом 2019 на підставі виконавчих проваджень (т.1, а.с. 117). Також, згідно довідки ДП Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" станом на 27.01.2020 заборгованість підприємства по заробітній платі перед працівниками складає 293 331,66 грн (т.1, а.с. 118-119). Отже, станом на час укладення спірного договору поставки, ДП Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" знаходилося у ліквідаційній процедурі, мало заборгованість з заробітної плати, а також рахунки підприємства були арештовані на підставі виконавчих проваджень. Втім, головою ліквідаційної комісії Ракулом В.М. було укладено договір поставки з ТОВ „Вінтер Ленд", в результаті чого було перераховано на користь останнього 9 000 000 грн. Колегія суддів відзначає, що укладаючи спірний договір, сторони домовилися щодо поставки цементу, проте, ДП Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" жодним чином не обґрунтовано необхідність придбання такого товару, враховуючи введення процедури ліквідації підприємства та наявність кредиторської заборгованості з заробітної плати перед працівниками підприємства. З огляду на наведене, судова колегія вважає, що укладаючи спірний договір поставки, представник ДП Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" діяв всупереч інтересів підприємства, що призвело до безпідставного перерахування грошових коштів на користь ТОВ „Вінтер Ленд" та створило штучні передумови банкрутства підприємства. У відповідності до п. 1.1. Статуту ДП Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів", підприємство засноване на державній власності, діє як державне унітарне, спеціалізоване підприємство та належить до сфери управління Міністерства оборони України. Пунктом 6.2.3. Статуту ДП Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" визначено, що підприємство згідно з вимогами цього статуту та чинного законодавства зобов`язане, зокрема, погоджувати у встановленому законодавством порядку з Уповноваженим органом управління вчинення значних господарських зобов`язань. Згідно з п. 8 Статуту ДП Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" Уповноважений орган управління, зокрема, розглядає та погоджує, у встановленому законодавством порядку, вчинення підприємством значного господарського зобов`язання. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про публічні закупівлі» цей Закон застосовується, зокрема, до замовників, визначених пунктами 1-3 частини першої статті 2 цього Закону, за умови що вартість предмета закупівлі товару (товарів), послуги (послуг) дорівнює або перевищує 200 тисяч гривень, а робіт - 1,5 мільйона гривень, до замовників, визначених пунктом 4 частини першої статті 2 цього Закону, за умови що вартість предмета закупівлі товару (товарів), послуги (послуг) дорівнює або перевищує 1 мільйон гривень, а робіт - 5 мільйонів гривень Згідно з ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» забороняється укладення договорів про закупівлю, що передбачають оплату замовником товарів, робіт і послуг до/без проведення процедур закупівель/спрощених закупівель, крім випадків, передбачених цим Законом. Проте, як свідчать наявні матеріли справи, оспорюваний договір поставки було укладено без дотримання відповідних тендерних процедур, а у наявних матеріалах справи відсутні, а учасниками справи не надані, докази на підтвердження звернення колишнього голови ліквідаційної комісії Ракулом В.М. до органу управління державним майном, з приводу отримання згоди/погодження на укладення спірного договору поставки. З урахуванням наведеного судова колегія погоджується із доводами позивача щодо укладення спірного правочину у порушення приписів ст.ст. 203, 232 ЦК України, що у відповідності до приписів ст. 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним. Судова колегія вважає необґрунтованими доводи апелянта з приводу того, що ДП Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" не є замовником у розумінні Закону України «Про публічні закупівлі», а спірний договір укладено на комерційній основі, оскільки такі твердження спростовуються вищенаведеними положеннями Статуту підприємства, якими чітко визначено, що підприємство засноване саме на державній власності, діє як державне унітарне, спеціалізоване підприємство. Доводи ж апелянта з приводу укладення спірного договору поставки на комерційній основі, не підтверджуються жодними з наявних матеріалів справи. Не заслуговують на увагу й твердження апелянта з приводу невірного застосування судом першої інстанції приписів ст. 232 ЦК України, а саме щодо поширення дії даної статті лише на договірне представництво, яке виникає на підставі договору доручення, оскільки такі доводи апелянта є його власною інтерпретацією вказаної статті. Натомість, ч.ч. 1,3 ст.237 ЦК України визначено, що представництвом є праввідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Згідно з положеннями частини 4 статті 105 ЦК України до комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється. Відповідно до п.п.7.1., 7.5. Статуту ДП Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" управління підприємством здійснює його керівник відповідно до статуту Підприємства та законодавства України. Керівник підприємства діє без довіреності від імені Підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, інших організаціях, а також у відносинах з юридичними та фізичними особами. Таким чином, згідно з положеннями ЦК України та Статуту ДП Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів", до колишнього голови ліквідаційної комісії Ракула В.М. перейшли повноваження щодо управління справами державного підприємства і представництва державного підприємства у відносинах з третіми особами. Отже, доводи Відповідача про те, що суд помилково застосував статтю 232 ЦК України і що положення даної статті поширюються лише на договірне представництво, є безпідставними. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Колегія суддів зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент (рішення у справі "Серявін та інші проти України", пункт 58). Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок. Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відтак, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення Господарського суду Одеської області від 22.01.2020. Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника. Керуючись статтями 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Ухвалу Господарського суду Одеської області від 07.05.2020 по справі №916/96/20 залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках передбачених Господарським процесуальним кодексом України. Повний текст постанови складено та підписано 14.09.2020. Головуючий суддя Аленін О.Ю. Суддя Лавриненко Л.В. Суддя Мишкіна М.А.