Текст рішення
ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 липня 2026 року Справа №902/601/24
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії:
Головуючого судді Гудак А.В.
судді Бучинська Г.Б.
судді Петухов М.Г.
секретар судового засідання Пацьола О.О.
за участю представників сторін:
прокурор: Гарбарук В.А.
позивача: не з"явився
відповідача 1: Якименко О.О. адвокат
відповідача 2: не з"явився
третьої особи: не з"явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Північно-західного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу фізичної особи ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Вінницької області від 02.12.2025 року в справі №902/601/24 (суддя Нешик О.С., м.Вінниця, повний текст складено 11.12.2025)
за позовом Керівника Жмеринської окружної прокуратури в особі Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області
до відповідача 1 Фізичної особи ОСОБА_1
до відповідача 2 Приватної агрофірми "Вікторія"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області
про зобов`язання повернути земельні ділянки та скасування державної реєстрації прав
Керівник Жмеринської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області звернувся до Господарського суду Вінницької області з позовом до фізичної особи ОСОБА_1 та Приватної агрофірми «Вікторія», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області у якому просив зобов`язати фізичну особу ОСОБА_1 та Приватної агрофірми «Вікторія» повернути Копайгородській територіальній громаді в особі Копайгородської селищної ради земельні ділянки для ведення фермерського господарства, що розташовані на території Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області, з кадастровими номерами: 0520282000:02:004:0174 площею 65,1197 га; 0520282000:02:003:0262 площею 45,5540 га; 0520255300:02:003:0060 площею 12,6361 га; 0520255300:02:001:0276 площею 4,8930 га; 0520255300:02:001:0277 площею 32,6957 га та скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права оренди фізичної особи ОСОБА_1 та права суборенди Приватної агрофірми «Вікторія» з одночасним припиненням прав на земельні ділянки для ведення фермерського господарства, розташовані на території Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області, з кадастровими номерами: 0520282000:02:004:0174 площею 65,1197 га; 0520282000:02:003:0262 площею 45,5540 га; 0520255300:02:003:0060 площею 12,6361 га; 0520255300:02:001:0276 площею 4,8930 га; 0520255300:02:001:0277 площею 32,6957 га.
Рішенням Господарського суду Вінницької області від 02 грудня 2025 року в справі №902/601/24 позов задоволено. Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права оренди фізичної особи ОСОБА_1 та суборенди Приватної агрофірми "Вікторія" з одночасним припиненням прав на земельні ділянки для ведення фермерського господарства, що розташовані на території Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області з кадастровими номерами: 0520282000:02:004:0174 площею 65,1197 га; 0520282000:02:003:0262 площею 45,5540 га; 0520255300:02:003:0060 площею 12,6361 га; 0520255300:02:001:0276 площею 4,8930 га; 0520255300:02:001:0277 площею 32,6957 га. Зобов`язано фізичну особу ОСОБА_1 та Приватну агрофірму "Вікторія" повернути Копайгородській територіальній громаді в особі Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області земельні ділянки для ведення фермерського господарства розташовані на території Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області з кадастровими номерами: 0520282000:02:004:0174 площею 65,1197 га; 0520282000:02:003:0262 площею 45,5540 га; 0520255300:02:003:0060 площею 12,6361 га; 0520255300:02:001:0276 площею 4,8930 га; 0520255300:02:001:0277 площею 32,6957 га. Стягнуто з фізичної особи ОСОБА_1 на користь Вінницької обласної прокуратури 15140,00 грн витрат зі сплати судового збору. Стягнуто з Приватної агрофірми "Вікторія" на користь Вінницької обласної прокуратури 15140,00 грн витрат зі сплати судового збору.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням, фізична особа ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення господарського суду Вінницької області від 02 грудня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. Стягнути з позивача на користь відповідача ОСОБА_1 понесені судові витрати.
Ухвалою суду апеляційної інстанції від 29 грудня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою фізичної особи ОСОБА_1 .
08 січня 2026 року через підсистему «Електронний суд» прокурором подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просив апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Вінницької області від 02.12.2025 у справі №902/601/24 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
09 січня 2026 року через підсистему «Електронний суд» Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просив апеляційну скаргу подану представником ОСОБА_1 Якименком О.О. задовольнити, скасувати рішення Господарського суду Вінницької області від 02 грудня 2025 року у даній справі та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.03.2026 рішення Господарського суду Вінницької області від 02.12.2025 у справі №902/601/24 скасовано. Провадження у справі №902/601/24 закрито на підставі пункту 1 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку з тим, що спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
Не погоджуючись з висновками суду апеляційної інстанції, у березні 2026 року заступник керівника Вінницької обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права (абзац 2 частини 2 статті 287 ГПК України), просив постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.03.2026 скасувати та залишити в силі рішення Господарського суду Вінницької області від 02.12.2025.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20.05.2026 року касаційну скаргу заступника керівника Вінницької обласної прокуратури задоволено частково. Скасовано Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.03.2026 у справі №902/601/24. Справу №902/601/24 передано для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
01 червня 2026 року матеріали справи №902/601/24 надійшли до Північно-західного апеляційного господарського суду.
Автоматизованою системою документообігу суду визначено колегію суддів для розгляду справи №902/601/24 у складі: головуючий суддя Гудак А.В., суддя Петухов М.Г., суддя Олексюк Г.Є.
Ухвалою суду апеляційної інстанції від 02.06.2026 прийнято апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Вінницької області від 02.12.2025 року в справі №902/601/24 до провадження колегією суддів Північно-західного апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя Гудак А.В., суддя Петухов М.Г., суддя Олексюк Г.Є. Розгляд апеляційної скарги призначено на 08 липня 2026 року.
У зв`язку з тимчасовою непрацездатністю судді-члена колегії Олексюк Г.Є. судове засідання 08.07.2026 о 10:30 у справі №902/601/24 не відбулося.
Представники учасників справи були повідомлені про неможливість проведення судового засідання у справі №902/601/24 телефонограмами, а також відповідна інформація щодо неможливості проведення судового засідання у справі у справі №92/601/24 розміщена на сторінці суду офіційного веб-порталу "Судова влада в Україні" в мережі Інтернет на сторінці суду.
Ухвалою суду апеляційної інстанції від 13.07.2026 розгляд справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Вінницької області від 02.12.2025 року в справі № 902/601/24 призначено на 27 липня 2026 року.
Розпорядженням керівника апарату Північно-західного апеляційного господарського суду від 24.07.2026 №01-05/692 у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю судді-члена колегії суддів Олексюк Г.Є. з метою недопущення порушення процесуальних строків та відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України, Положення про автоматизовану систему документообігу суду, п. 8.6 Засад використання автоматизованої системи документообігу Північно-західного апеляційного господарського суду, призначено повторний автоматизований розподіл судової справи №902/601/24.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями 24.07.2026 визначено наступний склад колегії суддів: головуюча суддя Гудак А.В., суддя Бучинська Г.Б., суддя Петухов М.Г.
Ухвалою суду апеляційної інстанції від 24.07.2026 прийнято апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Вінницької області від 02.12.2025 року в справі № 902/601/24 , що призначене на 27 липня 2026 року о 12:00 у приміщенні Північно-західного апеляційного господарського суду за адресою: 33601, м. Рівне, вул. Яворницького, 59, у залі судових засідань №6. у новому складі суду: головуюча суддя Гудак А.В., суддя Бучинська Г.Б., суддя Петухов М.Г.
Представник відповідача 1 в судовому засіданні 27.07.2026 підтримав доводи апеляційної скарги та надав відповідні пояснення.
Прокурор в судовому засіданні 27.07.2026 заперечив доводи апеляційної скарги та надав відповідні пояснення.
В судове засідання 27.07.2026 Копайгородська селищна рада Жмеринського району Вінницької області, Приватна агрофірма "Вікторія" та Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області уповноваженого представників не направили, про день, час та місце проведення судового засідання повідомлені належним чином, причини неявки уповноважених представників суду не повідомили.
Згідно ч.12 ст. 270 ГПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Північно-західний апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення представника відповідача 1 та прокурора, розглянувши доводи апеляційної скарги та заперечення викладені у відзиві, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права
ВСТАНОВИВ:
1. Зміст рішення суду першої інстанції.
Суд першої інстанції, встановивши обставини справи та наявні в матеріалах справи докази зазначив, що 7 жовтня 2014 року ОСОБА_1 вже реалізував своє право на безоплатне отримання земельних ділянок (поза конкурсом) для ведення фермерського господарства та отримав в оренду чотири земельні ділянки, право оренди яких зареєстровано у Державному реєстрі речових прав. Суд вказав, що 19 червня 2017 року ОСОБА_1 зареєстровано Фермерське господарство "Подільський господар" та що за таких обставин, додатково земельні ділянки могли бути отримані ОСОБА_1 виключно на конкурсних засадах через участь у торгах, оскільки право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. При цьому судом першої інстанції зауважено, що так само і фермерське господарство може отримувати додатково земельні ділянки лише на конкурентних засадах через участь у торгах.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції зазначив, що оскільки спірні договори оренди землі №114, 115, 116, 117, 118 від 2 березня 2016 року укладено за відсутності визначеної в частині 2 статті 134 Земельного кодексу України підстави без дотримання конкурентних засад, тобто спрямовані на незаконне заволодіння земельними ділянками комунальної власності (а на момент укладання договорів - державної власності), вони порушують публічний порядок та згідно частин 1, 2 статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемними, тому позов прокурора про повернення земельних ділянок у даному випадку є таким, що спрямований на усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто негаторним. За вказаних обставин, суд першої інстанції виснував, що вимоги прокурора про зобов`язання Відповідачів повернути Позивачу земельні ділянки з кадастровими номерами: 0520282000:02:004:0174, 0520282000:02:003:0262, 0520255300:02:003:0060, 0520255300:02:001:0276 та 0520255300:02:001:0277 є правомірними та обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню.
Враховуючи, що судом ухвалено рішення про повернення позивачу спірних земельних ділянок, суд першої інстанції також виснував, що вимога прокурора про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права оренди та права суборенди відповідачів також підлягає задоволенню.
Розглядаючи заяви відповідачів 1 та 2 щодо застосування наслідків спливу строків позовної давності у справі №902/601/24, суд першої інстанції виснував, що позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому цей позов може бути пред`явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення.
2. Узагальнені доводи апеляційної скарги та заперечення інших учасників справи
В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 насамперед заперечує висновок суду першої інстанції про те, що спірні земельні ділянки могли бути отримані ним лише на конкурентних засадах. ОСОБА_1 зазначає, що на підставі наказів Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 15.12.2015 №2-6770/20-15-СГ, №2-6771/20-15-СГ, №2-6772/20-15-СГ, №2-6773/20-15-СГ та №2-6774/20-15-СГ йому було надано в оренду земельні ділянки для ведення фермерського господарства з кадастровими номерами 0520255300:02:003:0060 площею 12,6361 га, 0520255300:02:001:0276 площею 4,8930 га, 0520282000:02:003:0262 площею 45,5540 га, 0520282000:02:004:0174 площею 65,1197 га та 0520255300:02:001:0277 площею 32,6957 га, щодо яких 02.03.2016 укладено договори оренди землі №114, №115, №116, №117 та №118. Фермерське господарство «Подільський господар» було створене ОСОБА_1 лише 19.06.2017, тобто після одержання земельних ділянок та укладення договорів оренди.
Апелянт стверджує, що на момент виникнення спірних правовідносин частина друга статті 124 та абзац п`ятнадцятий частини другої статті 134 Земельного кодексу України прямо передбачали, що передача громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства не підлягала здійсненню на конкурентних засадах. Можливість передачі таких земель виключно за результатами земельних торгів була запроваджена Законом України від 18.02.2016 №1012-VIII, який набрав чинності 03.04.2016, тобто після укладення спірних договорів. Частина четверта статті 116 Земельного кодексу України, якою встановлено одноразовість безоплатної передачі земельної ділянки у власність за кожним видом використання, на переконання скаржника, не підлягає застосуванню, оскільки земельні ділянки були передані йому не безоплатно у власність, а в оренду.
Відповідач-1 також вважає нерелевантними правові висновки, наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі №922/614/19, від 24.04.2019 у справі №525/1225/15-ц, від 13.03.2018 у справі №348/992/16-ц, від 22.08.2018 у справі №606/2032/16-ц, а також у постановах Верховного Суду від 29.01.2020 у справі №927/83/19, від 25.03.2020 у справі №357/2418/15-ц та від 17.09.2020 у справі №917/1416/19. Скаржник наголошує, що більшість цих справ стосувалася визначення судової юрисдикції або випадків, коли на момент повторного звернення громадянина за земельною ділянкою фермерське господарство вже було створене та зареєстроване як юридична особа. Натомість у цій справі ФГ «Подільський господар» було зареєстровано лише 19.06.2017. З огляду на це ОСОБА_1 стверджує, що суд першої інстанції, пославшись також на постанови Верховного Суду від 05.02.2025 у справі №917/1476/23 та Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі №922/1830/19, фактично не застосував статті 124, 134 Земельного кодексу України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, чим порушив вимоги статей 11, 236 ГПК України.
Поряд з цим, апелянт заперечує висновок про нікчемність договорів оренди землі №114 118 від 02.03.2016 на підставі частин першої, другої статті 228 ЦК України. ОСОБА_1 вважає, що укладення договорів відповідало чинній на той час редакції статей 124, 134 Земельного кодексу України, а тому ці правочини не були спрямовані на незаконне заволодіння державними чи комунальними землями та не порушували публічного порядку. Посилаючись на пункт 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», скаржник зазначає про відсутність доказів умислу сторін договорів на порушення публічного порядку. Зміни, внесені Законом України №1012-VIII та чинні з 03.04.2016 не можуть поширюватися на договори від 02.03.2016 з огляду на положення статті 5 ЦК України про відсутність зворотної дії актів цивільного законодавства в часі.
Крім того, відповідач-1 заперечує правильність обраного прокурором способу захисту у формі негаторного позову. Він посилається на частину другу статті 391 ЦК України в редакції Закону України від 12.03.2025 №4292-IX, який набрав чинності 09.04.2025, та стверджує, що оскільки спірні земельні ділянки були передані органом державної влади у володіння і користування приватної особи, спір мав вирішуватися на підставі статей 387, 388 ЦК України. На думку скаржника, посилання суду на те, що відчуження земельних ділянок не відбулося, не виключає застосування частини другої статті 391 ЦК України, оскільки ця норма охоплює спори не лише щодо розпорядження, а й щодо володіння та користування майном. ОСОБА_1 додатково посилається на статтю 396 ЦК України, вказуючи, що як орендар має право на захист свого речового права на чуже майно. У зв`язку з цим апелянт не погоджується і з висновком про незастосування позовної давності. Скаржник наголошує, що прокурор звернувся до суду в червні 2024 року, тобто через вісім років після укладення договорів оренди від 02.03.2016, а тому в разі вирішення спору за правилами статей 387, 388 ЦК України ця обставина має істотне значення.
Відповідач-1 також заперечує наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі Копайгородської селищної ради. Він посилається на листи ради від 02.02.2024 №09-11 вих.13 та від 17.05.2024 №09-11 вих.28, у яких рада повідомила Жмеринську окружну прокуратуру, що не вбачає порушень законодавства у використанні відповідачами спірних земельних ділянок. За позицією скаржника, незгода прокурора з оцінкою ради та кваліфікація її дій як неналежного здійснення повноважень не надають прокурору права підміняти орган місцевого самоврядування. На підтвердження цього доводу апелянт посилається на рішення Конституційного Суду України від 03.12.2025 №6-р(ІІ)/2025 у справі №3-28/2024(59/24) щодо представництва прокурором інтересів держави в суді.
Прокурор, заперечуючи доводи апеляційної скарги у відзиві, зазначив, що ОСОБА_1 вже реалізував право на позаконкурентне одержання земель для створення фермерського господарства: 01.12.2014 він отримав чотири земельні ділянки загальною площею 63,7675 га, однак фермерського господарства не створив, а передав ці землі в суборенду Приватній агрофірмі "Вікторія". Незважаючи на це, 21.06.2016 ОСОБА_1 повторно, без проведення земельних торгів, отримав ще п`ять спірних земельних ділянок. Прокурор наголошує, що за змістом статей 7, 12 Закону України «Про фермерське господарство» та статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України громадянин міг скористатися пільговим позаконкурентним порядком лише один раз для створення фермерського господарства, а додаткові ділянки громадянин або вже створене фермерське господарство могли отримати виключно на конкурентних засадах. Такий підхід підтверджено постановами Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №525/1225/15-ц, від 05.10.2022 у справі №922/1830/19 та постановою Верховного Суду від 05.02.2025 у справі №917/1476/23. Отже, на думку прокурора, повторне надання земель ОСОБА_1 без торгів було незаконним навіть до набрання чинності Законом України від 18.02.2016 №1012-VIII "Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів".
Твердження апелянта про нерелевантність застосованої судом практики Верховного Суду прокурор відхиляє з тих підстав, що наведені рішення стосуються не лише визначення юрисдикції спорів, а й безпосередньо містять висновки щодо одноразового характеру позаконкурентного отримання землі для створення фермерського господарства та необхідності одержання додаткових ділянок через земельні торги. Зокрема, правові позиції у справах №922/614/19, №525/1225/15-ц, №348/992/16-ц, №606/2032/16-ц, №927/83/19, №357/2418/15-ц і №917/1416/19 прокурор вважає застосованими судом першої інстанції правильно.
Висновок про нікчемність договорів оренди прокурор обґрунтовує статтями 203, 215 і 228 ЦК України. Оскільки договори оренди №114 118 від 02.03.2016 укладені без передбачених законом конкурентних процедур та були спрямовані на отримання земель державної, а надалі комунальної власності поза земельними торгами, вони порушують публічний порядок і є нікчемними. Такий підхід, за твердженням прокурора, відповідає постановам Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі №688/2908/16-ц, від 12.09.2023 у справі №910/8413/21, а також постановам Верховного Суду від 09.08.2023 у справі №922/1832/19 та від 10.01.2024 у справі №922/1130/23. Недобросовісність Вовка В.М. прокурор додатково підтверджує тим, що частину спірних ділянок він 21.11.2018 передав у суборенду Приватній агрофірмі "Вікторія", створене лише 19.07.2017 ФГ «Подільський господар» залучив до користування землями тільки 15.03.2021, а під час розгляду справи знову передав усі п`ять ділянок Приватній агрофірмі "Вікторія". Це, на думку прокурора, свідчить, що землі фактично одержувалися не для самостійного ведення фермерського господарства, а в інтересах Приватної агрофірми "Вікторія".
Заперечуючи довід про неналежний спосіб захисту, прокурор зазначає, що нікчемні договори не створили законного права оренди та суборенди, а тому користування ділянками ОСОБА_1 і ПА «Вікторія» є незаконним. Вимога про їх повернення має характер негаторного позову, спрямованого на усунення перешкод власнику в користуванні та розпорядженні землями, що узгоджується зі статтею 391 ЦК України, частиною другою статті 152 ЗК України та висновками Верховного Суду у справах №145/2047/16-ц, №487/10128/14-ц, №924/820/21 і №917/1476/23.
Довід про сплив позовної давності прокурор спростовує тим, що порушення права власника на спірні землі є триваючим, а до негаторного позову позовна давність не застосовується: вимога може бути заявлена протягом усього часу існування перешкод у здійсненні права власності. На підтвердження цього наведено постанову Верховного Суду від 06.03.2018 у справі №607/15489/15-ц.
Наявність підстав для представництва інтересів держави прокурор обґрунтовує бездіяльністю Копайгородської селищної ради. Прокурор листами №52/1-134вих-24 від 23.01.2024 та №52/1-779вих-24 від 09.05.2024 двічі повідомляла раду про порушення і необхідність повернення земель, однак у відповідях №09-11 вих.13 від 02.02.2024 та №09-11 вих.28 від 17.05.2024 рада повідомила, що не вбачає порушень, і протягом п`яти місяців самостійно до суду не звернулася. Тому прокурор вважає дотриманими вимоги статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та частини четвертої статті 53 ГПК України. Виявлене порушення інтересів держави полягає у позбавленні територіальної громади можливості розпорядитися землями через відкриті торги, отримати максимальний економічний ефект від їх використання та забезпечити рівний доступ громадян до земельних ресурсів.
Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області у відзиві на апеляційну скаргу підтримує апеляційну скаргу ОСОБА_1 та вважає її обґрунтованою, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, неповне з`ясування обставин справи та невідповідність висновків суду фактичним обставинам. Так, третя особа не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що право на отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати лише один раз, а додаткові земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримувати виключно на конкурентних засадах. Головне управління зазначає, що відповідно до частини другої статті 124 ЗК України передача в оренду земель державної або комунальної власності здійснюється за результатами земельних торгів, крім випадків, установлених частинами другою та третьою статті 134 цього Кодексу. Водночас абзац шістнадцятий частини другої статті 134 ЗК України у редакції, чинній станом на 23.04.2014, прямо передбачав, що земельні ділянки державної та комунальної власності або права на них не підлягають продажу на конкурентних засадах у разі їх передачі громадянам для ведення фермерського господарства.
На переконання Головного управління, зазначена норма не встановлювала обмежень щодо кількості земельних ділянок, які могли надаватися громадянину без проведення торгів, кількості випадків такого надання чи обов`язку створювати окреме фермерське господарство після отримання кожної ділянки. Єдиним визначеним законом критерієм для позаконкурентної передачі землі було її надання саме для ведення фермерського господарства. Оскільки земельні ділянки з кадастровими номерами 0520282000:02:004:0174 площею 65,1197 га, 0520282000:02:003:0262 площею 45,5540 га, 0520255300:02:003:0060 площею 12,6361 га, 0520255300:02:001:0276 площею 4,8930 га та 0520255300:02:001:0277 площею 32,6957 га передавалися ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства, третя особа вважає, що їх передача не потребувала проведення земельних торгів.
Крім того, Головне управління стверджує, що суд першої інстанції помилково застосував статті 116 та 121 ЗК України, які регулюють безоплатну передачу земельних ділянок у власність громадян, тоді як ОСОБА_1 набув спірні ділянки не у власність, а в оренду. Право оренди відповідно до частини першої статті 93 ЗК України є заснованим на договорі строковим платним володінням і користуванням земельною ділянкою. Тому, на думку третьої особи, суд безпідставно ототожнив платне набуття права оренди з безоплатною приватизацією землі, щодо якої дійсно встановлено правило одноразовості за кожним видом використання. Головне управління зауважує, що орендні правовідносини підлягали регулюванню статтями 93, 123, 124, 134 ЗК України та Законом України «Про оренду землі».
У відзиві Головне управління також наголошує, що суд першої інстанції всупереч частині п`ятій статті 236 ГПК України не надав оцінки всім обставинам та доказам, які стосувалися процедури надання спірних земельних ділянок. Так, 23.04.2014 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держземагентства у Вінницькій області із заявою про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення в оренду земельних ділянок орієнтовною площею 66,71 га і 53,8 га на території Каришківської сільської ради, а також площею 12,4 га, 42,02 га і 5,8925 га на території Копайгородської селищної ради Барського району. Оскільки визначені частиною третьою статті 123 ЗК України підстави для відмови в наданні дозволу були відсутні, наказом Головного управління Держземагентства у Вінницькій області від 12.05.2014 №2-645/15-14-СГ ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою. Відповідний проєкт був розроблений ПП «Левада» та погоджений без зауважень Управлінням культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації висновками від 19.06.2014 №1977/02-20, №1978/02-20, №1979/02-20 та від 26.06.2014 №2071/02-20, №2072/02-20, Департаментом екології та природних ресурсів висновком від 25.06.2014 №2822/08, Відділом Держземагентства у Барському районі висновком від 25.09.2014 №03-22/1538, а також Копайгородським селищним головою А.В. Палазенюком і Каришківським сільським головою М.М. Нагороднюком. Жоден із цих органів не висловив заперечень щодо права ОСОБА_1 отримати земельні ділянки в оренду без проведення торгів.
На підставі проєкту землеустрою відомості про ділянки було внесено до Державного земельного кадастру з присвоєнням їм кадастрових номерів 0520282000:02:004:0174, 0520282000:02:003:0262, 0520255300:02:003:0060, 0520255300:02:001:0276 та 0520255300:02:001:0277. Головне управління зазначає, що під час державної реєстрації кадастрові реєстратори перевірили подані документи на відповідність законодавству, зокрема статтям 124 і 134 ЗК України, та не встановили передбачених частиною шостою статті 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр» підстав для відмови.
Наказами Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 15.12.2015 №2-6770/20-15-СГ, №2-6771/20-15-СГ, №2-6772/20-15-СГ, №2-6773/20-15-СГ та №2-6774/20-15-СГ проєкт землеустрою затверджено, а спірні земельні ділянки передано ОСОБА_1 в оренду строком на 15 років. На виконання цих наказів 02.03.2016 укладено договори оренди землі №114 щодо ділянки площею 12,6361 га, №115 щодо ділянки площею 4,8930 га, № НОМЕР_1 щодо ділянки площею 32,6957 га, № НОМЕР_2 щодо ділянки площею 45,5540 га та №118 щодо ділянки площею 65,1197 га.
Одночасно у відзиві Головне управління звертає увагу на те, що раніше з ОСОБА_1 вже були укладені договори оренди землі для ведення фермерського господарства від 07.10.2014: №754 щодо ділянки площею 22,1761 га з кадастровим номером 0520255300:01:004:0220, №756 щодо ділянки площею 5,1802 га з кадастровим номером 0520255300:01:001:0763, №757 щодо ділянки площею 30,0023 га з кадастровим номером 0520255300:02:001:0274 та №755 щодо ділянки площею 6,4089 га з кадастровим номером 0520255300:02:003:0059.
Також Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області підтримує доводи апеляційної скарги про обрання прокурором неефективного способу захисту. Третя особа зазначає, що суд першої інстанції скасував державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 і права суборенди ПА «Вікторія» з одночасним припиненням цих прав, а також зобов`язав відповідачів повернути п`ять земельних ділянок Копайгородській територіальній громаді. Водночас, якщо виходити з висновку суду про відсутність у ОСОБА_1 права на позаконкурентне отримання земель, то незаконним, на думку третьої особи, є також саме формування цих ділянок із цільовим призначенням для ведення фермерського господарства.
З посиланням на частину десяту статті 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр» Головне управління стверджує, що належний та ефективний спосіб захисту мав охоплювати не лише припинення оренди, суборенди та повернення земель, а й скасування державної реєстрації самих земельних ділянок у Державному земельному кадастрі. Оскільки такої вимоги прокурор не заявив, задоволення позову не забезпечує повного відновлення прав Копайгородської селищної ради та може зумовити необхідність повторного звернення до суду.
Обґрунтовуючи цю позицію, Головне управління посилається на статтю 16 ЦК України та правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі №48/340, від 22.10.2019 у справі №923/876/16, від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 16.02.2021 у справі №910/2861/18, від 31.08.2021 у справі №903/1030/19 та від 18.01.2023 у справі №488/2807/17. За твердженням третьої особи, обраний спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права, забезпечувати його повне відновлення та виключати необхідність застосування додаткових засобів судового захисту.
3. Обставини, встановлені судом апеляційної інстанції. Правові норми, застосовані апеляційним судом до спірних правовідносин та правова позиція апеляційного суду стосовно обставин справи і доводів апеляційної скарги.
Щодо повноважень прокурора у даній справі колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци 1 і 2 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци 1-3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Зміст частин 3-5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України і частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
"Нездійснення захисту" має прояв в пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
Разом з тим прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі №924/1237/17).
Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (наведену правову позицію викладено у пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц).
Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
Власником цих земельних ділянок, відповідно до інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є Копайгородська селищна рада, код ЄДРПОУ 04326112 (а.с.115-134 т.1).
Предметом є судовий захист права комунальної власності Копайгородської територіальної громади на п`ять земельних ділянок сільськогосподарського призначення: 0520282000:02:004:0174 площею 65,1197 га; 0520282000:02:003:0262 площею 45,5540 га; 0520255300:02:003:0060 площею 12,6361 га; 0520255300:02:001:0276 площею 4,8930 га; 0520255300:02:001:0277 площею 32,6957 га.
Відповідно до статей 13, 14 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу й основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Органи місцевого самоврядування здійснюють права власника лише в межах, визначених Конституцією та законами України. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, визначених законом.
Копайгородська селищна рада є належним органом, в особі якого прокурор звернувся до суду, оскільки згідно приписів статей 12, 80, 83, 122, 152 Земельного кодексу України, статей 10, 26, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада представляє територіальну громаду, здійснює від її імені права власника комунального майна, розпоряджається землями комунальної власності та уповноважена вимагати усунення порушень прав на землю.
Крім того, Законом України від 28.04.2021 №1423-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин», переважна більшість положень якого набрала чинності 27.05.2021, розділ X «Перехідні положення» Земельного кодексу України доповнено пунктом 24 Відповідно до нього землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах територіальних громад, за визначеними законом винятками, вважаються землями комунальної власності. Тому саме Копайгородська селищна рада як зареєстрований власник спірних ділянок була зобов`язана здійснювати їх належний судовий захист.
Згідно з частинами третьоюп`ятою статті 53 ГПК України та частинами третьою, четвертою статті 23 Закону України від 14.10.2014 №1697-VII «Про прокуратуру» прокурор, звертаючись до суду, повинен обґрунтувати порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, законні підстави свого звернення та визначити орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі підтвердження судом таких підстав орган набуває статусу позивача. Саме такий порядок був додержаний у справі №902/601/24.
У пунктах 37-40, 43-47 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 зазначено, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Листом від 23.01.2024 №52/1-134вих-24 прокурор повідомив Копайгородську селищну раду про виявлені порушення та запропонувала надати інформацію про заходи, вжиті для повернення земельних ділянок (а.с.208-212 т.1).
У відповіді від 02.02.2024 №09-11 вих.13 селищна рада зазначила, що права та обов`язки орендодавця перейшли до неї, ОСОБА_1 своєчасно сплачує орендну плату, претензії до нього відсутні, у зв`язку із чим рада не вбачає підстав для оскарження договорів оренди (а.с. 213 т.1).
Після цього прокурор повторно, листом від 09.05.2024 №52/1-779вих-24, детально повідомив раду про порушення порядку передачі земель та необхідність захисту комунальної власності (а.с.214-218 т.1).
Листом від 17.05.2024 №09-11 вих.28 Копайгородська селищна рада підтвердила обізнаність щодо всіх п`яти наказів від 15.12.2015, договорів оренди від 02.03.2016 та державної реєстрації прав 21.06.2016. Водночас рада знову відмовилася вживати заходів судового захисту, посилаючись на те, що територіальна громада не має можливості самостійно обробляти землю, ОСОБА_1 сплачує орендну плату, а надходження від оренди використовуються для соціально-економічних потреб громади (а.с. 219 т.1).
Отже, лише після двох звернень та двох відповідей про відмову від судового захисту прокурор листом від 20.05.2024 №52/1-824вих-24 на виконання абзацу третього частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», офіційно повідомив Копайгородську селищну раду про намір звернутися з позовом в інтересах держави (а.с. 220 т.1).
Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 18.06.2021 у справі №927/491/19 уточнила, що під час визначення розумності строку суд повинен враховувати не лише дату останнього формального повідомлення прокурора про подання позову, а й усе попереднє листування, з якого орган вже знав про порушення та мав достатньо часу для реагування. Такий підхід безпосередньо застосовний у цій справі, оскільки повідомленню прокурора від 20.05.2024 передували звернення прокурора від 23.01.2024 і 09.05.2024 та відповіді ради від 02.02.2024 і 17.05.2024.
Таким чином, від першого повідомлення від 23.01.2024 до звернення прокурора до суду минуло понад чотири місяці. Упродовж цього часу рада була обізнана про зміст порушення, мала повноваження звернутися до суду, однак двічі свідомо та остаточно повідомила про відсутність наміру здійснювати такий захист.
Наведені вище обставини свідчать, що у спірних правовідносинах прокурором у повному обсязі виконано процесуальний обов`язок, передбачений ст. 53 ГПК України та ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".
Посилання апелянта на те, що рада надала прокурору мотивовану відповідь і тому підстави представництва відсутні, є помилковим. Наявність відповіді та незгода компетентного органу з правовою оцінкою прокурора не тотожні здійсненню належного захисту. Критерієм є фактичне вжиття компетентним органом заходів, спрямованих на поновлення порушеного права, насамперед самостійне звернення до суду. Копайгородська селищна рада такого позову не подала та прямо повідомила, що подавати його не буде.
Колегія суддів відзначає, що посилання ради на належне виконання ОСОБА_1 поточних обов`язків за договорами характеризує виконання правочинів, але не підтверджує законність підстав їх укладення. Своєчасна сплата орендної плати не може легалізувати ймовірне повторне отримання землі без земельних торгів та не усуває втрати територіальною громадою можливості передати ділянки на конкурентних умовах. Так само відсутність у громади можливості самостійно обробляти землю не означає, що вона повинна передаватися конкретній особі поза конкурентною процедурою.
Необґрунтованим є й твердження апелянта про здійснення прокурором позасудового оцінювання діяльності органу місцевого самоврядування. Прокурор не скасовував рішення ради, не надавав їй обов`язкових вказівок і не встановлював бездіяльність із загальнообов`язковими юридичними наслідками. Він здійснив необхідну попередню правову оцінку, повідомив компетентний орган та передав питання про наявність підстав представництва на вирішення незалежного суду. Саме суд, а не прокурор, підтвердив ці підстави та розглянув спір по суті. Такий механізм не порушує статтю 6 Конституції України, а реалізує прямо передбачену пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції функцію прокуратури.
Посилання апелянта на наявність кримінально-правових механізмів реагування також не має правового значення. Пункт 3 частини першої статті 131-1 Конституції України окремо від функції підтримання публічного обвинувачення передбачає представництво прокуратурою інтересів держави в суді. Тому можливість кримінально-правової оцінки поведінки посадових осіб не замінює господарсько-правового способу захисту права комунальної власності на землю.
Поряд з цим, колегія суддів відхиляє посилання скаржника на рішення Конституційного Суду України від 03.12.2025 №6-р (II)/2025), оскільки відповідно до резолютивної частини вказаного рішення окремі норми абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", втрачають чинність із 01 січня 2027 року. При цьому таке рішення не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності таких окремих норм абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", визнаних неконституційними, та продовжують існувати після втрати ними чинності.
Аналогічний висновок щодо відсутності підстав для застосування рішення Конституційного Суду України від 03.12.2025 №6-р (II)/2025) до правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності окремих норм абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" викладений у постанові Великої Плати Верховного Суду від 10.12.2025 у справі №344/12305/18 та у постанові Верховного Суд від 11.02.2026 у справі №925/1282/23, і такі висновки враховуються колегією суддів відповідно до ч.6 ст.13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», ч.4 ст. 236 ГПК України.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 04.03.2026 у справі №922/5241/21 підтверджено, що якщо ж прокурор захищає суто інтереси територіальної громади, то вона в особі відповідного органу місцевого самоврядування є позивачем за таким позовом.
Таким чином, прокурором позов у даній справі подано із дотриманням вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про відхилення доводів апеляційної скарги Вовка В.М. про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі Копайгородської селищної ради.
Щодо суті позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частини 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
У статті 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Верховного суду від 22 лютого 2022 року у справі №761/36873/18 (пункт 9.21), від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 (пункт 56), від 28 вересня 2022 року у справі №483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі №477/2330/18 (пункт 55)).
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (пункт 63), від 8 лютого 2022 року у справі №209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі №908/976/190 (пункти 5.6, 5.9)). Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим.
Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об`єктивно неможливо буде виконати.
Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 2 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (пункт 54), від 6 квітня 2021 року у справі №910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (пункт 76), від 2 листопада 2021 року у справі №925/1351/19 (пункт 6.56), від 25 січня 2022 року у справі №143/591/20 (пункт 8.46), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 155)).
Суд апеляційної інстанції зауважує, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі №9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі №9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі №766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі №750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі №462/5368/16-ц (пункти 4, 36)) ".
Метою звернення прокурора до суду у даній справі є повернення територіальній громаді в особі Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області земельних ділянок, які фактично не вибули з комунальної власності, а були передані в оренду з порушенням вимог чинного законодавства.
При визначені заявлених позовних вимог прокурор вказує, що накази Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 15.12.2015 № 2-6770/20-15-СГ, № 2-6771/20-15-СГ, № 2-6772/20-15-СГ, № 2-6773/20-15-СГ, № 2-6774/20-15-СГ щодо відведення спірних земельних ділянок в оренду Вовку В.М. для ведення фермерського господарства є незаконними, проте визнання зазначених наказів незаконним та їх скасування є неефективним засобом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідними земельними ділянками, а тому така вимога не є нерозривно пов`язаною з вимогою про повернення земельної ділянки власнику.
В свою чергу, враховуючи, що спірні договори оренди земельної ділянки були укладені без дотримання конкурентних засад за відсутності для цього підстав, визначених частиною другою статті 134 Земельного кодексу України, тобто спрямовані на незаконне заволодіння земельними ділянками комунальної власності, прокурор не висуває позовні вимоги щодо визнання їх недійсними, оскільки такі договори, на його думку, згідно з ч. 1, 2 ст. 228 Цивільного кодексу України є нікчемними.
Таким чином, як зазначає прокурор, даний позов визначено як повернення земельних ділянок, тобто таким, що спрямований на усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном (негаторним).
Надаючи правову оцінку обставинам у справі в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною першою статті 116 ЗК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
За змістом частин першої-третьої статті 124 ЗК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.
Згідно із частиною другою статті 134 ЗК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва.
Відповідно до ч. 2, 3 ст. 123 ЗК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.
У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Отже, стаття 123 ЗК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу.
За змістом частини 3 статті 134 Земельного кодексу України (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) земельні торги не проводяться при наданні (передачі) земельних ділянок громадянам у випадках, передбачених статтями 34 (для сінокосіння і випасання худоби), 36 (для городництва) та 121 (для ведення фермерського господарства; для ведення особистого селянського господарства, для ведення садівництва; для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); для індивідуального дачного будівництва; для будівництва індивідуальних гаражів) цього Кодексу, а також передачі земель загального користування садівницькому товариству та дачному кооперативу.
З матеріалів справи вбачається, що 11 вересня 2014 року ОСОБА_1 подав до Головного управління Держземагентства у Вінницькій області клопотання, в якому заявник просив затвердити розроблений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 63,7719 Га із земель запасу Копайгородської селищної ради для ведення фермерського господарства (а.с.21 т.2).
Наказом Головне управління Держземагентства у Вінницькій області №2-2992/15-14-СГ від 29 вересня 2014 року затверджено розроблений проект землеустрою та передано Відповідачу 1 в оренду терміном на 7 років земельні ділянки сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства з кадастровими номерами: 0520255300:02:001:0274 площею 30,0023 га, 0520255300:01:001:0763 площею 5,1802 га, 0520255300:01:004:0220 площею 22,1761 га, 0520255300:02:003:0059 площею 6,4089 га (а.с.45-46 т.1).
07 жовтня 2014 року між Головним управлінням Держземагентства у Вінницькій області (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар) укладено договори оренди землі №754, 755, 756, 757 (далі-договори оренди, предметом яких визначено передачу в строкове платне користування земельних ділянок сільськогосподарського призначення з кадастровими номерами 0520255300:01:004:0220, 0520255300:02:003:0059, 0520255300:01:001:0763 та 0520255300:02:001:0274 (відповідно) із земель запасу позивача (за межами населеного пункту) для ведення фермерського господарства (а.с.64-99 т.1).
Положеннями пункту 8 договорів оренди землі №754, 755, 756, 757 від 7 жовтня 2014 року визначено, що такі правочини укладено на 7 років з моменту укладення. Після закінчення строку дії Договорів орендар має переважне право поновити їх на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію. Датою закінчення строку дії договорів оренди землі №754, 755, 756, 757 від 07 жовтня 2014 року визначено 06 жовтня 2021 року.
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (інформаційні довідки від 9 травня 2024 року) 01 грудня 2014 року здійснено державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 на земельні ділянки з кадастровими номерами 0520255300:01:004:0220, 0520255300:02:003:0059, 0520255300:01:001:0763 та 0520255300:02:001:0274. У вказаних відомостях Державного реєстру прав визначено, що строк оренди названих земельних ділянок становить 14 років до 7 жовтня 2028 року (а.с.47-63 т.1).
19 червня 2017 року ОСОБА_1 здійснено державну реєстрацію Фермерського господарства "Подільський господар" (а.с.196-202 т.1).
Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав 15 березня 2021 року проведено державну реєстрацію права суборенди Фермерського господарства "Подільський господар" на земельні ділянки з кадастровими номерами 0520255300:01:004:0220, 0520255300:02:003:0059, 0520255300:01:001:0763 та 0520255300:02:001:0274 (а.с.47-63 т.1).
22 квітня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держземагентства у Вінницькій області з заявою б/н, в якій просив надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення в оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства орієнтовною площею 66,71 га, 53,8 га, 12,4 га, 42,0 га та 5,8925 га на території Каришківської та Копайгородської селищних рад Волинської області (а.с.20 т.2).
Наказом Головного управління Держземагентства у Вінницькій області №2-645/15-14-СГ від 12 травня 2014 року надано Вовку Володимиру Миколайовичу дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду орієнтовною площею 180,8025 Га на території Каришківської та Копайгородської селищних рад Барського району Вінницької області для ведення фермерського господарства (а.с.107-108 т.1).
25 листопада 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області з клопотанням, в якому просив затвердити проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду площею 160,8085 Га на території Каришківської та Копайгородської селищних рад Барського району Вінницької області (а.с.19 т.2).
Наказом Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-6770/20-15-СГ від 15 грудня 2015 року затверджено розроблений проект землеустрою та передано в оренду ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства строком на 15 років земельну ділянку з кадастровим номером 0520255300:02:003:0060 площею 12,6361 га на території Каришківської селищної ради Барського району Вінницької області (а.с.113 т.1).
Наказом Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-6771/20-15-СГ від 15 грудня 2015 року затверджено розроблений проект землеустрою та передано в оренду ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства строком на 15 років земельну ділянку з кадастровим номером 0520255300:02:001:0276 площею 4,8930 га на території Каришківської селищної ради Барського району Вінницької області (а.с.110 т.1).
Наказом Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-6772/20-15-СГ від 15 грудня 2015 року затверджено розроблений проект землеустрою та передано в оренду ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства строком на 15 років земельну ділянку з кадастровим номером 0520282000:02:003:0262 площею 45,5540 га на території Каришківської селищної ради Барського району Вінницької області (а.с. 111 т.1).
Наказом Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-6773/20-15-СГ від 15 грудня 2015 року затверджено розроблений проект землеустрою та передано в оренду ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства строком на 15 років земельну ділянку з кадастровим номером 0520282000:02:004:0174 площею 65,1197 га на території Каришківської селищної ради Барського району Вінницької області (а.с.114 т.1).
Наказом Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-6774/20-15-СГ від 15 грудня 2015 року затверджено розроблений проект землеустрою та передано в оренду ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства строком на 15 років земельну ділянку з кадастровим номером 0520255300:02:001:0277 площею 32,6957 га на території Каришківської селищної ради Барського району Вінницької області (а.с.112 т.1).
На підставі вказаних наказів №2-6770/20-15-СГ, №2-6771/20-15-СГ, №2-6772/20-15-СГ, №2-6773/20-15-СГ та №2-6774/20-15-СГ від 15 грудня 2015 року між Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар) 02 березня 2016 року укладено договори оренди землі №114, №115, №116, №117, №118, предметом яких визначено передачу в строкове платне користування земельних ділянок сільськогосподарського призначення з кадастровими номерами 0520255300:02:003:0060 площею 12,6361 Га, 0520255300:02:001:0276 площею 4,8930 Га, 0520255300:02:001:0277 площею 32,6957 Га, 0520282000:02:003:0262 площею 45,5540 Га, 0520282000:02:004:0174 площею 65,1197 Га (відповідно) на території позивача (а.с.135-180 т.1).
Відповідно до пункту 8 договорів оренди землі №114, №115, №116, №117, №118 від 2 березня 2016 року, вказані договори укладено на 15 років з моменту укладання. Після закінчення строку дії договорів орендар має переважне право поновити їх на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію. Датою закінчення строку дії договорів оренди землі №114, №115, №116, №117, №118 від 02 березня 2016 року визначено 01 березня 2031 року.
Умовами пункту 14 договорів оренди землі №114, №115, №116, №117, №118 від 2 березня 2016 року визначено, що земельні ділянки передаються для ведення фермерського господарства.
21 червня 2016 року в Державному реєстрі речових прав здійснено державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 на земельні ділянки з кадастровими номерами 0520255300:02:003:0060, 0520282000:02:004:0174, 0520282000:02:003:0262, 0520255300:02:001:0276, 0520255300:02:001:0277 до 21 червня 2031 року, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав (а.с.168-185 т.2).
Вказаними відомостями Державного реєстру речових прав також підтверджується, що власником земельних ділянок з кадастровими номерами 0520255300:02:003:0060, 0520282000:02:004:0174, 0520282000:02:003:0262, 0520255300:02:001:0276, 0520255300:02:001:0277 є територіальна громада Копайгородська селищна рада, код ЄДРОПУ 04326112.
10 березня 2021 року між ОСОБА_1 та Фермерським господарством "Подільський господар" укладено договори суборенди землі №114, №115, №116, №117, №118 від 10 березня 2021 року, за умовами пункту 2 яких Фермерському господарству "Подільський господар" Відповідачем 1 передано в суборенду земельні ділянки з кадастровими номерами 0520255300:02:003:0060, 0520282000:02:004:0174, 0520282000:02:003:0262, 0520255300:02:001:0276, 0520255300:02:001:0277 (а.с. 181-195 т.1).
01 жовтня 2024 року між ОСОБА_1 та Фермерським господарством "Подільський господар" укладено угоди про дострокове розірвання договорів суборенди землі №114, №115, №116, №117, №118 від 10 березня 2021 року (а.с.142-146 т.2).
20 травня 2025 року між ОСОБА_1 та Приватною агрофірмою «Вікторія» укладено договори суборенди землі №114, №115, №116, №117, №118, за умовами пункту 2 яких передано в суборенду Приватній агрофірмі «Вікторія» земельні ділянки з кадастровими номерами 0520255300:02:003:0060, 0520255300:02:001:0276, 0520255300:02:001:0277, 0520282000:02:003:0262, 0520282000:02:004:0174 (а.с.147-167 т.2).
Умовами пункту 6 вказаних договорів суборенди землі №114, №115, №116, №117, №118 від 20 травня 2025 року визначено, що названі правочини укладено до кінця дії договорів оренди і діють з моменту їх державної реєстрації.
20 травня 2025 року в Державному реєстрі речових прав проведено державну реєстрацію права суборенди на спірні земельні ділянки за Приватною агрофірмою «Вікторія» (а.с. 169-170, 173-174, 177, 180-181, 184 т.2).
Разом з цим, колегія суддів відзначає, що відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств, регулюються, крім Земельного кодексу України, Законом України "Про фермерське господарство", який є спеціальним нормативно-правовим актом.
Згідно із частиною 1 статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.
Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України "Про фермерське господарство" право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство.
Частиною 1 статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" встановлено, що для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.
У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі.
Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом (частини 2, 4 статті 7 Закону України "Про фермерське господарство").
Таким чином, спеціальний Закон України "Про фермерське господарство" визначає обов`язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 Земельного кодексу України до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Зокрема, в заяві про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства потрібно зазначити не лише бажаний розмір і місце розташування ділянки, але й обґрунтувати розміри земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства.
Зазначені вимоги відповідають загальним принципам земельного законодавства (стаття 5 Земельного кодексу України) та меті регулювання земельних відносин у сфері діяльності фермерських господарств, яка полягає у створенні умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України (преамбула Закону України "Про фермерське господарство").
Отже, при вирішенні питання щодо вимог про законність рішення відповідного органу щодо надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства та дійсність договорів, укладених на підставі таких рішень, застосуванню підлягає порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства, визначений статтею 7 Закону України "Про фермерське господарство" як спеціальний щодо статті 123 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, відповідний орган (а в разі переданого на судовий розгляд спору суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, у тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.
За наслідками зазначеної перевірки відповідний орган повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. Разом з тим відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб`єктами в користування земель державної або комунальної власності поза передбаченою законом обов`язковою процедурою без проведення земельних торгів. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 12.03.2024 у справі №922/3953/21.
Згідно зі статтею 8 Закону України "Про фермерське господарство" після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб.
Отже, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства як форми підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Надання (передача) фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі №922/614/19 та постановах Верховного Суду від 16.01.2024 у справі №905/5/21, від 16.01.2024 у справі №908/1445/20, від 10.01.2024 у справі №922/1130/23.
За змістом приписів статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.
Відповідно до положень статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" після укладення договору користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Після державної реєстрації фермерське господарство має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але як юридична особа, на конкурентних засадах через участь у торгах, а не як фізична особа громадянин України із метою створення фермерського господарства. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі №922/614/19, від 24.04.2019 у справі №525/1225/15-ц та постановах Верховного Суду від 16.01.2024 у справі №908/1445/20, від 05.12.2023 у справі №927/84/19, від 21.11.2023 у справі №908/423/20.
Законом України від 18.02.2016 №1012-VIII "Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів", який набув чинності з 03.04.2016, внесено зміни до частини 2 статті 134 Земельного кодексу України шляхом викладення абзацу 16 в такій редакції: "передачі громадянам земельних ділянок для сінокосіння і випасання худоби, для городництва".
Згідно п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 18.02.2016 №1012-VIII "Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів" фізичні та юридичні особи, які до дня набрання чинності цим Законом одержали в установленому порядку дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для передачі у власність або користування земельних ділянок державної та комунальної власності, мають право на отримання таких земельних ділянок без проведення земельних торгів у випадках, визначених положеннями частини другої статті 134 Земельного кодексу України, що виключаються цим Законом.
Отже, з 03.04.2016 земельні ділянки для ведення фермерського господарства виключено з переліку земель, які не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 отримав земельні ділянки з кадастровими номерами 0520255300:02:003:0060, 0520255300:02:001:0276, 0520255300:02:001:0277, 0520282000:02:003:0262, 0520282000:02:004:0174 в оренду на підставі наказів Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 15.12.2015 №2-6770/20-15-СГ, №2-6771/20-15-СГ, №2-6772/20-15-СГ, №2-6773/20-15-СГ, №2-6774/20-15-СГ та 02.03.2016 укладено відповідні договори оренди вказаних земельних ділянок, тобто до набрання чинності Законом України від 18.02.2016 №1012-VIII "Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів", у період, коли законодавством допускалося надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів.
Водночас у справі, яка переглядається, підставою позовних вимог визначено незаконність надання фізичній особі земельних ділянок в оренду для ведення фермерського господарства, а саме факт його повторного звернення для отримання земельних ділянок у спрощеному порядку з метою обходу обов`язкової процедури - земельних торгів. З матеріалів справи вбачається, що громадянину ОСОБА_1 вже надавалися в користування земельні ділянки з кадастровими номерами 0520255300:01:004:0220, 0520255300:02:003:0059, 0520255300:01:001:0763 та 0520255300:02:001:0274, які в подальшому передавалися в суборенду Фермерському господарству "Подільський господар", Приватній агрофірмі «Вікторія» для ведення фермерського господарства.
Так, наказом Головного управління Держземагентства у Вінницькій області №2-2992/15-14-СГ від 29 вересня 2014 року затверджено розроблений проект землеустрою та передано відповідачу 1 в оренду терміном на 7 років земельні ділянки сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства з кадастровими номерами: 0520255300:02:001:0274 площею 30,0023 га, 0520255300:01:001:0763 площею 5,1802 га, 0520255300:01:004:0220 площею 22,1761 га, 0520255300:02:003:0059 площею 6,4089 га (а.с.45-46 т.1).
07 жовтня 2014 року між Головним управлінням Держземагентства у Вінницькій області (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар) укладено договори оренди землі №754, 755, 756, 757 (далі-договори оренди, предметом яких визначено передачу в строкове платне користування земельних ділянок сільськогосподарського призначення з кадастровими номерами 0520255300:01:004:0220, 0520255300:02:003:0059, 0520255300:01:001:0763 та 0520255300:02:001:0274 (відповідно) із земель запасу позивача (за межами населеного пункту) для ведення фермерського господарства (а.с.64-99 т.1).
Поряд з цим, колегія суддів відзначає, що з урахуванням вимог статей 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство"(в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), статей 116, 121, 123, 134 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах. Аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №525/1225/15-ц, у постановах Верховного Суду від 13.06.2023 у справі №908/1445/20, від 07.06.2023 у справі №922/3737/19, від 14.03.2023 у справі №922/1974/19, від 07.03.2023 у справі №922/3108/19.
Враховуючи вищевикладене, судова колегія дійшла висновку, що ОСОБА_1 у минулому вже реалізував своє право на отримання земельної ділянки та займається сільськогосподарською діяльністю. Оскільки у подальшому на підставі наказів Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 15.12.2015 №2-6770/20-15-СГ, №2-6771/20-15-СГ, №2-6772/20-15-СГ, №2-6773/20-15-СГ, №2-6774/20-15-СГ ОСОБА_1 знову отримав в оренду у позаконкурсному порядку земельні ділянки, таке використання права на отримання землі у позаконкурентний спосіб є повторним.
Відтак, додатково земельні ділянки могли бути отримані ОСОБА_1 виключно на конкурсних засадах через участь у торгах, оскільки право на безоплатне отримання земельної ділянки одного виду громадянин може використати один раз. Так само і фермерське господарство може отримувати додатково земельні ділянки лише на конкурентних засадах через участь у торгах.
Наведені вище обставини свідчать, що передача Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області в оренду спірних земельних ділянок відбулась з порушенням порядку, передбаченого вищевказаними приписами Земельного кодексу України та Закону України "Про фермерське господарство", що є підставою для визнання незаконними наказів Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 15.12.2015 №2-6770/20-15-СГ, №2-6771/20-15-СГ, №2-6772/20-15-СГ, №2-6773/20-15-СГ, №2-6774/20-15-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду".
При цьому судова колегія зазначає, що скасування рішень державного органу, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, не призводить до поновлення прав позивача, відновлення володіння, користування або розпорядження земельними ділянками.
В даному випадку скасування вказаних вище наказів не може забезпечити ефективного захисту прав територіальної громади (власника землі станом на момент подання позову у справі), оскільки вимагає спростування в судовому порядку законності укладених договорів оренди землі за наслідками їх виконання.
Водночас, оскільки спірні договори оренди за відсутності для цього підстави, визначеної в абзаці 2 частини другої статті 134 ЗК України, укладені без дотримання конкурентних засад, то такі договори, на думку прокурора, згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України є нікчемними.
Суд апеляційної інстанції не погоджується з даними доводами прокурора враховуючи наступне.
Вирішуючи спір про визнання договорів недійсним, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання договорів недійсними: відповідність договору вимогам закону, додержання встановленої форми договору, дієздатність сторін за договором, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Велика Палата Верховного Суду в пунктах 71- 73 постанови від 10.04.2019 у справі №463/5896/14-ц дійшла таких висновків: недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац 1 частини другої статті 215 ЦК України); якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи iнтepecy позивача.
У пунктах 74, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №916/3156/17 сформульовано висновки про те, що такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового рішення як обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення. Подібний висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі №469/3134/19.
З огляду на викладене Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 16.02.2024 у справі №917/1173/22 з метою визначення судами нікчемних правочинів, які порушують публічний порядок (в контексті заволодіння майном фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади), наголосив на необхідності достеменного встановлення судом того, чи існують певні законодавчо визначені обставини, за наявності яких такий правочин загалом може бути укладено, але з порушеннями такого законодавства (недійсний правочин) чи укладення такого правочину неможливе за будь-яких обставин (нікчемний правочин) як такого, що порушує публічний порядок.
Верховний Суд у постанові від 11.06.2024 у справі №917/1710/23, вирішуючи питання щодо правомірності договору оренди земельної ділянки, наданої для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, у випадку неодноразової реалізації такого права, зазначив, що Законом України від 18.02.2016 №1012-VIII "Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів" (далі - Закон №1012-VIII), який набув чинності з 03.04.2016, було внесено зміни до частини 2 статті 134 ЗК України шляхом викладення абзацу 16 у такій редакції: "… передачі громадянам земельних ділянок для сінокосіння і випасання худоби, для городництва". Отже, з 03.04.2016 земельні ділянки для ведення фермерського господарства було виключено з переліку земель, які не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).
При цьому положеннями пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1012-VIII визначено, що фізичні та юридичні особи, які до дня набрання чинності цим Законом одержали в установленому порядку дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для передачі у власність або користування земельних ділянок державної та комунальної власності, мають право на отримання таких земельних ділянок без проведення земельних торгів у випадках, визначених положеннями частини другої статті 134 ЗК України, що виключаються цим Законом. Верховний Суд у вказаній постанові дійшов висновку, що наведене свідчить про помилковість висновків суду про те, що договір оренди земельної ділянки є нікчемним, оскільки відповідно до встановлених фактичних обставин справи громадянин отримав дозвіл на розробку проекту землеустрою до набрання чинності Законом №1012-VIII, тобто у період, коли законодавством допускалося надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, тому визнав частково обґрунтованими доводи касаційної скарги щодо застосування зазначеної норми. Однак, Верховний Суд при цьому акцентував, що обставини отримання заявником земельних ділянок за пільговою процедурою (без дотримання конкурентних засад) один раз чи більше не є очевидними і встановити це можливо лише під час перевірки заяви громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства. Таким чином, Верховний Суд у постанові від 11.06.2024 у справі №917/1710/23 зазначив, що спірний договір оренди земельної ділянки від 19.10.2016 є оспорюваним.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 09.04.2024 у справі №629/6198/21, від 21.05.2024 у справі №622/1061/21, від 11.06.2024 у справі №917/1710/23 та від 12.03.2024 у справі №922/3953/21 і підстави для відступу від них у суду апеляційної інстанції відсутні.
Разом з цим, Верховний Суд у постанові від 29.01.2025 у справі №922/2380/19 зазначив: Законом України від 18.02.2016 №1012-VIII "Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів" (далі - Закон №1012-VIII), який набув чинності з 03.04.2016, внесено зміни до частини 2 статті 134 ЗК України шляхом викладення абзацу 16 у такій редакції: "передачі громадянам земельних ділянок для сінокосіння і випасання худоби, для городництва". Отже, з 03.04.2016 земельні ділянки для ведення фермерського господарства було виключено з переліку земель, які не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).
При цьому положеннями пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1012-VIII передбачено, що фізичні та юридичні особи, які до дня набрання чинності цим Законом одержали в установленому порядку дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для передачі у власність або користування земельних ділянок державної та комунальної власності, мають право на отримання таких земельних ділянок без проведення земельних торгів у випадках, визначених положеннями частини 2 статті 134 ЗК України, що виключаються цим Законом.
Такі висновки викладено у прийнятих після подачі касаційної скарги у справі, що розглядається, постановах Верховного Суду від 11.06.2024 у справі №917/1710/23, від 17.09.2024 у справі №922/1830/19 у спорах, що виникли у подібних правовідносинах, і які в силу частини 4 статті 300 ГПК України враховуються судом касаційної інстанції під час розгляду справи №922/2380/19.
До того ж суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що Верховний Суд у постанові від 17.09.2024 у справі №922/1830/19 у подібних правовідносинах зазначив, що Велика Палата Верховного Суду (постанова від 05.10.2022), переглядаючи цю справу в частині позовних вимог про визнання договору оренди землі недійсним, не виснувала про нікчемність правочину, хоча відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду суд має самостійно дати оцінку дійсності правочину якщо суд дійде висновку про його нікчемність. В такому випадку суд має зазначити про це в мотивувальній частині судового рішення і відповідно до цього висновку вирішити спір (див. наприклад пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.12.2019 у справі №359/10663/18). Отже, Велика Палата Верховного Суду дотримується правової позиції, що договір оренди землі, укладений в період, коли законодавством загалом допускалося надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, за умов повторного надання земельної ділянки фізичній особі для створення фермерського господарства є оспорюваним.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 у справі №755/10947/17 зазначила, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Таким чином, під час розгляду справи №922/2380/19, суд касаційної інстанції також враховує правову позицію Великої Палата Верховного Суду у справі №922/1830/19 (постанова від 05.10.2022), що є останньою у подібних правовідносинах.
Відповідно до встановлених судами попередніх фактичних обставин у справі №922/2380/19, що розглядається, ОСОБА_1 отримав дозвіл на розробку проекту землеустрою до набрання чинності Законом №1012-VIII, тобто у період, коли законодавством допускалося надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів. Однак обставини отримання заявником земельних ділянок за пільговою процедурою (без дотримання конкурентних засад) один раз чи більше не є очевидними і встановити їх можливо лише під час перевірки заяви громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства. Таким чином, договори оренди землі від 03.06.2016 є оспорюваними правочинами.».
Водночас суд апеляційної інстанції відзначає, що колегія суддів Верховного Суду передаючи справу №922/511/24 на розгляд Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності, вважала за необхідне відступити від висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 29.01.2025 у справі №922/2380/19, про те, що у випадку, якщо особа, яка прагнула отримати земельні ділянку для ведення фермерського господарства, отримала дозвіл на розробку проєкту землеустрою до набрання чинності Законом України від 18.02.2016 №1012-VIII "Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів", тобто в період, коли законодавством допускалося надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, то договори оренди землі щодо цих земельних ділянок, укладені після набрання чинності цим Законом, є оспорюваними правочинами.
Проте Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду в постанові від 09.04.2026 у справі №922/511/24 не вбачав підстав для вирішення питання щодо відступлення від викладеного у постанові Верховного Суду від 29.01.2025 у справі №922/2380/19 висновку про те, що фізичні та юридичні особи, які до набрання чинності Законом № 1012-VIII у встановленому земельним законом порядку отримали дозвіл на розробку проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), мають право на отримання таких земельних ділянок без проведення земельних торгів.
Поряд з цим, Верховний Суд у постанові від 17.06.2026 у справі №927/572/25, враховуючи висновки Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 917/1710/23 про помилковість висновків апеляційного господарського суду про те, що договір оренди земельної ділянки від 19.10.2016 є нікчемним, оскільки відповідно до встановлених фактичних обставин справи громадянин отримав дозвіл на розробку проекту землеустрою до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів", тобто у період, коли законодавством допускалося надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, зазначив, що Велика Палата Верховного Суду послідовно дотримується правової позиції, що договір оренди землі, укладений у період, коли законодавством загалом допускалося надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, за умов повторного надання земельної ділянки фізичній особі для створення фермерського господарства, є оспорюваним (п. 5.25 постанови).
Цей правовий висновок підлягає врахуванню судом апеляційної інстанції відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України. Він безпосередньо спростовує висновок суду першої інстанції про нікчемність договорів № 114 118 від 2 березня 2016 року укладених між Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар) лише через твердження про повторне отримання землі без торгів.
Отже, приймаючи до уваги висновок суду апеляційної інстанції про незаконність наказів Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 15.12.2015 №2-6770/20-15-СГ, №2-6771/20-15-СГ, №2-6772/20-15-СГ, №2-6773/20-15-СГ, №2-6774/20-15-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду", недотримання Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області під час передачі земельних ділянок з кадастровими номерами 0520255300:01:004:0220, 0520255300:02:003:0059, 0520255300:01:001:0763 та 0520255300:02:001:0274 ОСОБА_1 в оренду порядку передбаченого приписами Земельного кодексу України та Закону України "Про фермерське господарство", наявні правові підстави, що договори оренди землі №114, №115, №116, №117, №118 від 02.03.2016 предметом яких визначено передачу в строкове платне користування земельних ділянок сільськогосподарського призначення з кадастровими номерами 0520255300:02:003:0060 площею 12,6361 га, 0520255300:02:001:0276 площею 4,8930 га, 0520255300:02:001:0277 площею 32,6957 га, 0520282000:02:003:0262 площею 45,5540 га, 0520282000:02:004:0174 площею 65,1197 га (відповідно) на території позивача є оспорюваними.
Слід зазначити, що позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (ст. 14 ГПК України).
Як вбачається з позовної заяви прокурора, позовна вимога зобов`язати повернути Копайгородській територіальній громаді в особі Копайгородської селищної ради земельні ділянки для ведення фермерського господарства, що розташовані на території Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області, з кадастровими номерами: 0520282000:02:004:0174 площею 65,1197 га; 0520282000:02:003:0262 площею 45,5540 га; 0520255300:02:003:0060 площею 12,6361 га; 0520255300:02:001:0276 площею 4,8930 га; 0520255300:02:001:0277 площею 32,6957 га заявлена до фізичної особи ОСОБА_1 і Приватної агрофірми «Вікторія» та обґрунтовано нікчемністю договорів оренди землі №114, №115, №116, №117, №118 від 02.03.2016, укладених між Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області та ОСОБА_1 .
Проте, з урахуванням вищевикладених висновків Верховного Суду, колегія суддів відхиляє доводи прокурора про те, що спірні договори оренди землі є нікчемними в силу положень частин першої та другої статті 228 ЦК України.
Зважаючи на те, що прохальна частина позовної заяви у даній справі не містить вимоги про визнання спірних договорів оренди землі, укладених між Головним управлінням (Держземагентства) Держгеокадастру у Вінницькій області та ОСОБА_1 , недійсними, суд апеляційної інстанції не вбачає за можливе самостійно вийти за межі заявлених позовних вимог та викласти вказані вище висновки суду апеляційної інстанції в резолютивній частині ухваленого судового рішення у справі.
Щодо способу обраного прокурором захисту порушених прав позивача, то насамперед варто звернути увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду від 02.11.2022 у справі №922/3166/20, зауважила, що негаторний позов розглядається у вітчизняній цивілістиці як класичний речовий спосіб захисту права власності (речовий позов, actio in rem). З цих причин він може бути пред`явлений лише для захисту абсолютного суб`єктивного цивільного права в абсолютному речовому правовідношенні, коли власник-позивач та правопорушник-відповідач не перебувають між собою у договірних чи в інших зобов`язальних правовідносинах, або ж такі правовідносини між ними не стосуються вчиненого порушення права власності. Речове право захищається за допомогою негаторного позову, якщо вчинене особою порушення такого права в принципі було можливим для будь-якої особи з кола зобов`язаних за відповідним абсолютним цивільним правовідношенням (тобто фактично з необмеженого кола осіб) і не створює саме по собі зобов`язального правовідношення.
У постанові Великої Палати Верховного Суду у від 18.12.2019 у справі №522/1029/18 зазначено, що однією з умов застосування негаторного позову є відсутність між сторонами спору договірних відносин. Натомість якщо вчинене особою порушення було можливе лише як вчинене певною особою через її статус у договірному чи іншому зобов`язальному правовідношенні з власником, то негаторний позов не може бути заявлено, а право власника має захищатися за допомогою зобов`язально-правових способів.
У постанові Верховного Суду від 24.11.2021 у справі №910/248/20 зазначено про недопустимість ототожнення негаторного позову про усунення перешкод в користуванні майном із позовом про визнання недійсними договорів з підстав порушення при їх укладенні норм чинного законодавства, оскільки позов про визнання правочину недійсним є самостійним способом судового захисту, передбаченим пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України.
Правовим наслідком визнання договору недійсним є зобов`язання кожної із сторін зобов`язання повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина друга статті 216 ЦК України).
Враховуючи встановлений оспорюваний, а не нікчемний характер договорів оренди землі № 114, № 115, № 116, № 117, № 118 від 02.03.2016, колегія суддів виходить із того, що відповідно до статті 204 та частини третьої статті 215 ЦК України такі правочини вважаються правомірними, є чинними та породжують передбачені ними правові наслідки доти, доки їх недійсність не буде встановлена судом за результатами розгляду належним чином заявленої позовної вимоги.
Прокурор вимоги про визнання договорів оренди землі № 114 118 від 02.03.2016 недійсними як оспорюваних правочинів не заявив, натомість обґрунтував позов їх нікчемністю за частинами першою, другою статті 228 ЦК України та просив застосувати наслідки виконання нікчемних правочинів. Однак встановлення оспорюваного характеру цих договорів виключає можливість застосування до них наслідків недійсності без попереднього визнання таких договорів недійсними в судовому порядку.
У силу принципів диспозитивності та змагальності господарського судочинства, закріплених у статтях 13, 14 ГПК України, суд розглядає справу виключно в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Відповідно до статті 237 ГПК України суд при ухваленні рішення не може виходити за межі позовних вимог. Принцип jura novit curia надає суду повноваження самостійно визначити норму права, яка регулює спірні правовідносини, проте не дозволяє змінювати предмет позову, формулювати замість позивача нову матеріально-правову вимогу та визнавати недійсним оспорюваний правочин за відсутності відповідного волевиявлення позивача.
Водночас Верховний Суд у постанові від 04.09.2024 у справі №278/2111/23 виснував, що застосування судом принципу "jura novit curia" ("суд знає закони") не є безмежним. Принцип "jura novit curia", з одного боку, підлягає безумовному застосуванню: суд зобов`язаний застосувати правильні норми права, перекваліфікувавши позов, незалежно від посилань позивача; з іншого боку, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін, яких не можна позбавляти права на аргументування своєї позиції в умовах нової кваліфікації.
Отже, суд не вправі в межах позову про застосування наслідків нікчемності договорів самостійно визнати договори оренди землі № 114 118 від 02.03.2016 недійсними як оспорювані та на цій підставі зобов`язати відповідачів повернути земельні ділянки. Інший підхід фактично означав би зміну судом предмета та матеріально-правової підстави позову, порушення процесуальної рівності сторін і позбавлення відповідачів можливості надати заперечення саме проти вимоги про визнання договорів недійсними.
Оскільки договори оренди землі № 114 118 від 02.03.2016 судом недійсними не визнані, їх дія не припинена, а зареєстровані на їх підставі права оренди ОСОБА_1 продовжують існувати, користування земельними ділянками має чинну договірну правову підставу. Так само договори суборенди, укладені 20.05.2025 між ОСОБА_1 та Приватною агрофірмою «Вікторія», ґрунтуються на чинних первісних договорах оренди та не можуть ігноруватися судом за відсутності вимог про визнання їх недійсними або припинення відповідних прав суборенди.
За змістом статей 216 ЦК України та 34 Закону України «Про оренду землі» обов`язок повернути майно може виникнути, зокрема, як наслідок недійсності правочину або після припинення чи розірвання договору оренди. Проте у даній справі договори оренди та суборенди не визнані недійсними, не розірвані, їх дія не припинена, а строк користування земельними ділянками не закінчився. Отже, відсутній юридичний факт, із яким закон або договір пов`язує виникнення у ОСОБА_1 та Приватної агрофірми «Вікторія» обов`язку повернути спірні земельні ділянки власнику.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що заявлена прокурором вимога про зобов`язання фізичної особи ОСОБА_1 та Приватної агрофірми «Вікторія» повернути Копайгородській територіальній громаді в особі Копайгородської селищної ради земельні ділянки для ведення фермерського господарства, розташовані на території Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області, з кадастровими номерами 0520282000:02:004:0174 площею 65,1197 га, 0520282000:02:003:0262 площею 45,5540 га, 0520255300:02:003:0060 площею 12,6361 га, 0520255300:02:001:0276 площею 4,8930 га та 0520255300:02:001:0277 площею 32,6957 га є похідною від твердження про нікчемність договорів оренди землі № 114 118 від 02.03.2016, яке не знайшло підтвердження, у зв`язку із цим позовна вимога прокурора про зобов`язання ОСОБА_1 та Приватної агрофірми «Вікторія» повернути спірні земельні ділянки задоволенню не підлягає, а рішення Господарського суду Вінницької області від 02.12.2025 року в справі №902/601/24 в цій частині слід скасувати з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Щодо посилання відповідача 1 на частину другу статті 391 ЦК України в редакції Закону України від 12.03.2025 №4292-IX, який набрав чинності 09.04.2025 та спір мав вирішуватися на підставі статей 387, 388 ЦК України, колегія суддів зазначає наступне.
Надаючи оцінку наведеному доводу апеляційної скарги, колегія суддів виходить із того, що посилання ОСОБА_1 на частину другу статті 391 ЦК України ґрунтується на неправильному ототожненні відчуження майна з переданням земельної ділянки у строкове платне користування за договором оренди.
Законом України від 12.03.2025 № 4292-IX «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» (далі - Закон № 4292-IX), який набрав чинності 09.04.2025, статтю 391 ЦК України доповнено частиною другою, відповідно до якої, якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від наявності в нього відповідних повноважень, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, внаслідок яких набувачем цього майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/або користування цим майном вирішуються на підставі статей 387 і 388 ЦК України.
Із системного тлумачення частини другої статті 391 ЦК України вбачається, що для її застосування необхідна одночасна наявність двох юридичних фактів: учинення органом державної влади або органом місцевого самоврядування дій, спрямованих саме на відчуження майна, та набуття внаслідок таких дій права приватної власності на майно відповідним суб`єктом. Лише за сукупності цих передумов подальші спори щодо володіння, користування або розпоряджання вже відчуженим майном вирішуються за правилами статей 387, 388 ЦК України.
Вжиті законодавцем слова «спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/або користування» визначають можливий зміст спору стосовно майна, яке попередньо вибуло з державної або комунальної власності та було набуте суб`єктом права приватної власності. Вони не змінюють і не розширюють зміст попередньої обов`язкової умови - вчинення дій, спрямованих на відчуження майна. Тому саме по собі передання майна у володіння або користування не означає його відчуження і не зумовлює автоматичного застосування статей 387, 388 ЦК України.
За змістом частини першої статті 93 ЗК України та статті 13 Закону України «Про оренду землі» оренда землі є заснованим на договорі строковим платним володінням і користуванням земельною ділянкою. Укладення договору оренди не спричиняє переходу права власності на земельну ділянку та не змінює її державної або комунальної форми власності. Орендар набуває лише похідне, обмежене строком та умовами договору право володіння і користування чужою земельною ділянкою, тоді як право власності зберігається за відповідною державою або територіальною громадою.
У справі №902/601/24 спірні земельні ділянки з кадастровими номерами 0520255300:02:003:0060 площею 12,6361 га, 0520255300:02:001:0276 площею 4,8930 га, 0520255300:02:001:0277 площею 32,6957 га, 0520282000:02:003:0262 площею 45,5540 га та 0520282000:02:004:0174 площею 65,1197 га не передавалися ОСОБА_1 у приватну власність. На підставі наказів Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 15.12.2015 № 2-6770/20-15-СГ, № 2-6771/20-15-СГ, № 2-6772/20-15-СГ, № 2-6773/20-15-СГ, № 2-6774/20-15-СГ із ним були укладені договори оренди землі №114, №115, №116, №117, №118 від 02.03.2016. За умовами цих договорів ОСОБА_1 набув право строкового платного користування земельними ділянками, а не право приватної власності на них.
Право власності на земельні ділянки не вибувало спочатку з державної, а надалі з комунальної власності. Відомості Державного реєстру речових прав підтверджують, що власником земельних ділянок є Копайгородська селищна рада Жмеринського району Вінницької області, тоді як за ОСОБА_1 21.06.2016 зареєстровано лише право оренди (а.с.115-134 т.1). Отже, у спірних правовідносинах відсутні обидві визначені частиною другою статті 391 ЦК України передумови: дії, спрямовані на відчуження земельних ділянок, та набуття ОСОБА_1 права приватної власності на них.
Правильність такого тлумачення підтверджується характером правовідносин, у яких Верховний Суд застосовує Закон № 4292-IX. Зокрема, у постанові від 12.11.2025 у справі №127/8274/24 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду виходив із того, що земельні ділянки були набуті фізичною особою за договорами купівлі-продажу, тобто відбулося їх відчуження і виникло право приватної власності набувача. Саме за таких обставин Верховний Суд визнав, що спір підлягав оцінці за правилами статей 387, 388 ЦК України. У справі № 902/601/24 аналогічної обставини немає, оскільки ОСОБА_1 не купував спірні земельні ділянки та не набував їх у приватну власність.
Тому довід скаржника про те, що згадка в частині другій статті 391 ЦК України про спори щодо володіння та користування сама собою зумовлює застосування статей 387, 388 ЦК України до договорів оренди, є наслідком вибіркового тлумачення норми без урахування її гіпотези. Зазначене положення стосується володіння та користування майном після його відчуження у приватну власність, а не будь-якого договірного передання майна у тимчасове користування, зокрема оренди.
Крім того, застосування частини другої статті 391 ЦК України до цієї справи не узгоджується з темпоральними межами дії Закону № 4292-IX. Договори оренди укладено 02.03.2016, права оренди зареєстровано 21.06.2016, а позов пред`явлено в червні 2024 року, тобто до набрання 09.04.2025 чинності Законом № 4292-IX. Пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону передбачає зворотну дію його норм лише в частині умов і порядку компенсації вартості нерухомого майна добросовісному набувачеві та порядку обчислення граничного строку для витребування чи визнання права. Зворотної дії частини другої статті 391 ЦК України щодо зміни правової природи раніше заявленої вимоги законодавець прямо не встановив. Проте навіть за умови її застосування до правовідносин, що розглядаються, відсутність факту відчуження майна та приватного власника виключає вирішення спору за статтями 387, 388 ЦК України.
Стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Стаття 388 ЦК України регулює можливість витребування майна від добросовісного набувача, який придбав його за відплатним договором в особи, котра не мала права його відчужувати. ОСОБА_1 не є набувачем права власності на спірні земельні ділянки, не придбав їх від неуповноваженого відчужувача, а Копайгородська територіальна громада не втрачала права власності на них. Тому предмет і суб`єктний склад спірних правовідносин не відповідають конструкції ні статті 387, ні статті 388 ЦК України.
Водночас відхилення доводу ОСОБА_1 щодо необхідності застосування віндикаційного способу захисту не означає наявності підстав для задоволення позову прокурора як негаторного. У спірних правовідносинах між власником земельних ділянок та ОСОБА_1 існує чинна договірна правова підстава користування землею - договори оренди № 114 118 від 02.03.2016. З огляду на їх оспорюваний характер та відсутність судового рішення про визнання цих договорів недійсними вони зберігають юридичну силу відповідно до статті 204 та частини третьої статті 215 ЦК України.
Судова палата для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 09.04.2026 у справі №922/511/24 сформулювала висновок, за яким речово-правові способи захисту застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язальними правовідносинами. Якщо земельна ділянка була передана на підставі договору оренди, питання її повернення має вирішуватися з урахуванням відповідної договірної підстави. Повернення майна після встановлення недійсності правочину є зобов`язально-правовим наслідком його недійсності, а не негаторним чи віндикаційним способом захисту
За змістом частини третьої статті 215 ЦК України оспорюваний правочин стає недійсним лише внаслідок визнання його таким судом за відповідною позовною вимогою. Прокурор вимоги про визнання договорів оренди землі № 114 118 від 02.03.2016 недійсними не заявив, а обґрунтував позов їх нікчемністю за приписами ч.1 ч.2 ст.228 ЦК України та просив застосувати наслідки нікчемного правочину. За таких умов суд не вправі в межах принципу jura novit curia "суд знає закон" самостійно змінити предмет позову, визнати оспорювані договори недійсними без відповідної вимоги та застосувати наслідки їх недійсності. Це суперечило б статтям 13, 14, 237 ГПК України.
Посилання ОСОБА_1 на статтю 396 ЦК України також не підтверджує необхідності застосування статей 387, 388 ЦК України. Зазначена норма закріплює право особи, яка має речове право на чуже майно, захищати це право, у тому числі від власника майна. Вона не прирівнює орендаря до власника, не перетворює право оренди на право приватної власності та не змінює передбачених законом способів захисту права власності.
Натомість стаття 396 ЦК України в сукупності зі статтею 27 Закону України «Про оренду землі» підтверджує, що зареєстроване право оренди підлягає правовій охороні доти, доки існує договірна підстава його виникнення. Орендар може заперечувати проти вимоги власника про повернення земельної ділянки, посилаючись на чинний договір оренди. Власник, своєю чергою, не позбавлений права оспорити такий договір, однак повинен зробити це шляхом заявлення належної вимоги про визнання договору недійсним, його розірвання або припинення, залежно від обраної матеріально-правової підстави.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що доводи ОСОБА_1 про необхідність вирішення спору за правилами статей 387, 388 ЦК України судом апеляційної інстанції до уваги не приймаються, оскільки спірні земельні ділянки не відчужувалися, ОСОБА_1 не став суб`єктом права приватної власності на них, а Копайгородська територіальна громада не втрачала права власності. Однак, помилковість вказаного доводу скаржника не спростовує висновок суду апеляційної інстанції щодо підстав для відмови у задоволенні позовних вимог про зобов`язання відповідачів повернути позивачу спірні земельні ділянки у зв`язку з нечинністю договорів оренди на підставі ч.1, ч.2 ст.228 ЦК України.
Щодо позовної вимоги про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права оренди фізичної особи ОСОБА_1 та права суборенди ПА «Вікторія» з одночасним припиненням прав на земельні ділянки для ведення фермерського господарства, розташовані на території Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області, з кадастровими номерами: 0520282000:02:004:0174 площею 65,1197 га; 0520282000:02:003:0262 площею 45,5540 га; 0520255300:02:003:0060 площею 12,6361 га; 0520255300:02:001:0276 площею 4,8930 га; 0520255300:02:001:0277 площею 32,6957 га, колегія суддів зазначає наступне.
З матеріалів справи вбачається, що 21 червня 2016 року в Державному реєстрі речових прав здійснено державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 на земельні ділянки з кадастровими номерами 0520255300:02:003:0060, 0520282000:02:004:0174, 0520282000:02:003:0262, 0520255300:02:001:0276, 0520255300:02:001:0277 до 21 червня 2031 року, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав (а.с.168-185 т.2).
20 травня 2025 року між ОСОБА_1 та Приватною агрофірмою «Вікторія» укладено договори суборенди землі №114, №115, №116, №117, №118, за умовами пункту 2 яких передано в суборенду Приватній агрофірмі «Вікторія» земельні ділянки з кадастровими номерами 0520255300:02:003:0060, 0520255300:02:001:0276, 0520255300:02:001:0277, 0520282000:02:003:0262, 0520282000:02:004:0174 (а.с.147-167 т.2).
Умовами пункту 6 вказаних договорів суборенди землі №114, №115, №116, №117, №118 від 20 травня 2025 року визначено, що названі правочини укладено до кінця дії договорів оренди і діють з моменту їх державної реєстрації.
20 травня 2025 року в Державному реєстрі речових прав проведено державну реєстрацію права суборенди на спірні земельні ділянки за Приватною агрофірмою «Вікторія» (а.с. 169-170, 173-174, 177, 180-181, 184 т.2).
Водночас колегія суддів відзначає, що позовна вимога про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права оренди та суборенди на спірні земельні ділянки не підлягає задоволенню внаслідок обрання прокурором неефективного способу захисту порушених прав, оскільки таке скасування не призведе до їх поновлення.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово формулювала висновки про те, що функцією державної реєстрації права є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Подібні висновки наведені, зокрема, в постановах від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц (пункт 96), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 06.07.2022 у справі №914/2618/16 (пункт 48). Отже, фактичне володіння нерухомим майном здійснюється шляхом оголошення в реєстрі права на нерухоме майно. Володіння, оголошення (як і будь-який факт) не можуть бути скасовані. Тому вимога скасувати державну реєстрацію права не відповідає належному способу захисту.
Обрання позивачем неналежного чи неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові незалежно від інших встановлених судом обставин (аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі №925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі №910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі №200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункт 155)).
У зв`язку з наведеним оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права оренди фізичної особи ОСОБА_1 та права суборенди Приватної агрофірми «Вікторія» з одночасним припиненням прав на земельні ділянки для ведення фермерського господарства, розташовані на території Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області, з кадастровими номерами: 0520282000:02:004:0174 площею 65,1197 га; 0520282000:02:003:0262 площею 45,5540 га; 0520255300:02:003:0060 площею 12,6361 га; 0520255300:02:001:0276 площею 4,8930 га; 0520255300:02:001:0277 площею 32,6957 га підлягає скасуванню, а саме внаслідок обрання прокурором неефективного способу захисту прав Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області.
Вказаний висновок суду апеляційної інстанції узгоджується з висновками Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду в постанові від 09.04.2026 у справі №922/511/24 та Верховного Суду у постановах від 16.04.2025 №917/675/24; від 12.05.2026 №917/250/24; від 03.06.2026 №917/676/24.
Таким чином, рішення Господарського суду Вінницької області від 02.12.2025 року в справі №902/601/24 в частині задоволення позовної вимоги про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права оренди фізичної особи ОСОБА_1 та суборенди Приватної агрофірми "Вікторія" з одночасним припиненням прав на земельні ділянки для ведення фермерського господарства, що розташовані на території Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області з кадастровими номерами: 0520282000:02:004:0174 площею 65,1197 га; 0520282000:02:003:0262 площею 45,5540 га; 0520255300:02:003:0060 площею 12,6361 га; 0520255300:02:001:0276 площею 4,8930 га; 0520255300:02:001:0277 площею 32,6957 га підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Щодо заяв відповідачів про застосування строку позовної давності, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Згідно з приписами статті 257 Цивільного Кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі №369/6892/15-ц.
Проте, колегія суддів відзначає, що у зв`язку з тим, що пред`явлені позовні вимоги у даній справі не підлягають задоволенню, заяви про застосування строку позовної давності відповідачів не підлягають застосуванню.
4. Висновки за результатами апеляційного розгляду.
За змістом ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до приписів ст. 277 ГПК України, підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення є, зокрема, нез`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
З урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку апеляційну скаргу фізичної особи ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Вінницької області від 02.12.2025 року в справі №902/601/24 задовольнити, а рішення Господарського суду Вінницької області від 02.12.2025 року в справі №902/601/24 скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Згідно із ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за подання позову та апеляційної скарги покладаються на Вінницьку обласну прокуратуру.
Керуючись статтями 129, 269, 270, 273, 275, 277, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд
УХВАЛИВ:
1. Апеляційну скаргу фізичної особи ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Вінницької області від 02.12.2025 року в справі №902/601/24 задовольнити.
2. Рішення Господарського суду Вінницької області від 02.12.2025 року в справі №902/601/24 скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
3. Стягнути з Вінницької обласної прокуратури (21050, м.Вінниця, вул.Монастирська,33, код ЄДРПОУ 02909909) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) - 36 336,00 грн витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.
4. Видачу судового наказу доручити Господарському суду Вінницької області.
5. Матеріали справи №902/601/24 повернути до Господарського суду Вінницької області.
6. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з моменту складення повного тексту в порядку, передбаченому главою 2 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складений "28" липня 2026 р.
Головуючий суддя Гудак А.В.
Суддя Бучинська Г.Б.
Суддя Петухов М.Г.