Справа № 127/11138/26

Справа № 127/11138/26 Провадження №11-кп/801/829/2026 Категорія: крим. Головуючий у суді 1-ї інстанції: ОСОБА_1 Доповідач: ОСОБА_2 ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 серпня 2026 року м. Вінниця Вінницький апеляційний суд в складі: головуючого-судді ОСОБА_2 , суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , з секретарем судового засідання ОСОБА_5 , за участю: прокурора ОСОБА_6 , захисника ОСОБА_7 , обвинуваченої у режимі відеоконференції ОСОБА_8 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці апеляційне провадження за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_7 , який діє в інтересах обвинуваченої ОСОБА_8 , на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 28.07.2026, якою задоволено клопотання прокурора частково та до обвинуваченої ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою із визначеним розміром застави у кримінальному провадженні внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12026020010000172 від 14.02.2026, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України, В С Т А Н О В И В: Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 28.07.2026 до обвинуваченої ОСОБА_8 було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою із визначеним розміром застави. Своє рішення суд першої інстанції мотивує тим, що в провадженні Вінницького міського суду Вінницької області на розгляді перебуває справа за обвинуваченням ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України. У зв`язку з багаторазовою неявкою обвинуваченої ОСОБА_8 останню було оголошено в розшук, оскільки жодного доказу поважності причин неявки до суду від ОСОБА_8 не надходило. 28.07.2026 ОСОБА_8 було розшукано та доставлено до зали суду працівниками поліції, а тому суд першої інстанції прийшов до висновку, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою із визначеною заставою у розмірі 166 400 грн та обов`язками, передбаченими ч. 5 ст. 194 КПК України, зможе належним чином забезпечити належну процесуальну поведінку обвинуваченої ОСОБА_8 . Захисник ОСОБА_7 , який діє в інтересах обвинуваченої ОСОБА_8 , подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 28.07.2026 та постановити нову ухвалу, якою застосувати до обвинуваченої ОСОБА_8 більш м`який запобіжний захід домашній арешт у нічний період часу за адресою: АДРЕСА_1 65. Апеляційну скаргу мотивує тим, що суд, застосовуючи до обвинуваченої ОСОБА_8 запобіжний захід у виді тримання під вартою, неповно дослідив обставини кримінального провадження та дійшов передчасного висновку про наявність ризиків, передбачених п.п. 1, 3, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України, а саме: переховування від органів досудового розслідування та/або суду, незаконного впливу на свідків у цьому кримінальному провадженні, а також можливості вчинення іншого кримінального правопорушення чи продовження кримінального правопорушення. На переконання сторони захисту, зазначені ризики відсутні, а висновки суду не ґрунтуються на конкретних фактичних обставинах та належних доказах. Зокрема, підставою для обрання щодо ОСОБА_8 запобіжного заходу стало те, що вона не з`являлася до Вінницького міського суду Вінницької області для участі в судових засіданнях. Водночас у судовому засіданні ОСОБА_8 пояснила, що жодного разу офіційно не отримувала судових повісток, а тому не була обізнана про перебування кримінального провадження щодо неї на розгляді у Вінницькому міському суді Вінницької області. Крім того, під час досудового розслідування слідчий, який його здійснював, повідомив їй, що матеріали щодо її дій будуть виділені в адміністративне провадження, оскільки, зі слів слідчого, сума завданої нею матеріальної шкоди не досягає розміру, необхідного для притягнення до кримінальної відповідальності. Як убачається з обвинувального акта, ОСОБА_10 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 10.02.2026 близько 17:58 год прибули до магазину «Грош», розташованого за адресою: м. Вінниця, вул. Келецька, 47-Д, де, за версією сторони обвинувачення, діючи за попередньою змовою та реалізуючи спільний злочинний умисел, вчинили таємне викрадення майна. Зокрема, близько 17 год 59 хв ОСОБА_8 взяла з торгової полиці два портативні зарядні пристрої (павербанки) та поклала їх до своєї сумки, після чого попрямувала до виходу з магазину. Водночас ОСОБА_9 взяв один павербанк, сховав його до кишені, а згодом ще два павербанки, які також приховав у кишенях свого одягу. ОСОБА_10 , своєю чергою, взяла одну портативну зарядну станцію, а згодом ще три павербанки, які поклала до своєї сумки. За версією сторони обвинувачення, спільними діями було викрадено два портативні зарядні пристрої «Brevia» 10000 mAh «MagSafe SuperSlim PD» 20W, п`ять портативних зарядних пристроїв «Brevia» 20000 mAh 45W, один портативний зарядний пристрій «Mini Black + cable Brevia» 10000 mAh PD 22,5W та одну портативну зарядну станцію «Brevia» ePower 48k 48000 mAh. Згідно з висновком товарознавчої експертизи від 19 лютого 2026 року загальна ринкова вартість викраденого майна станом на 10 лютого 2026 року становила 16 199,14 грн. Разом із тим, як стверджує захисник, наведені в обвинувальному акті обставини фактично підтверджують пояснення ОСОБА_8 про те, що вона була переконана у вчиненні нею особисто викрадення лише двох павербанків загальною вартістю 2 784,66 грн. Саме тому вона щиро вважала, що її дії можуть тягнути лише адміністративну відповідальність за дрібне викрадення чужого майна, а не кримінальну відповідальність. Не маючи юридичних знань та покладаючись на інформацію, отриману від слідчого, ОСОБА_8 не усвідомлювала, що орган досудового розслідування об`єднав дії всіх трьох осіб в один спільний злочинний умисел та визначив загальну суму викраденого майна у розмірі 16 199,14 грн, що стало підставою для направлення обвинувального акта до суду. Як наслідок, будучи переконаною, що кримінальне провадження щодо неї не буде направлено до суду, ОСОБА_8 відмовилася від правової допомоги захисника під час ознайомлення з матеріалами досудового розслідування та підписала всі необхідні процесуальні документи, не усвідомлюючи їх правових наслідків і не розуміючи, що обвинувальний акт уже буде направлено до суду для розгляду по суті. Більше того, у провадженні Вінницького міського суду перебуває інше кримінальне провадження № 127/17820/26, у якому ОСОБА_8 також обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину. У межах зазначеного кримінального провадження щодо неї було обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою з визначенням розміру застави. Після внесення її матір`ю застави ОСОБА_8 була звільнена з-під варти та належним чином виконувала всі покладені на неї процесуальні обов`язки. Так, після звільнення з-під варти ОСОБА_8 не вчинила жодного нового кримінального чи адміністративного правопорушення, своєчасно з`являлася до суду на всі призначені судові засідання, які відбулися 22 червня 2026 року та 20 липня 2026 року. У зазначеному кримінальному провадженні було проведено підготовче судове засідання, після чого справа перейшла до стадії судового розгляду по суті. На думку захисника, така процесуальна поведінка ОСОБА_8 беззаперечно свідчить про її добросовісне ставлення до виконання процесуальних обов`язків, повагу до суду та відсутність наміру ухилятися від кримінального провадження. При цьому в той самий період, коли в цьому кримінальному провадженні ОСОБА_8 була оголошена в розшук у зв`язку з неявкою до суду, вона неодноразово перебувала у приміщенні Вінницького міського суду Вінницької області, беручи участь у судових засіданнях в іншому кримінальному провадженні № 127/17820/26. Тобто вона відкрито відвідувала той самий суд, не приховувала свого місцезнаходження та була фактично доступною як для суду, так і для органів прокуратури й правоохоронних органів. За таких обставин, як наголошує захисник, відсутні об`єктивні підстави стверджувати, що ОСОБА_8 переховувалася від суду або мала намір ухилятися від здійснення правосуддя, оскільки її поведінка свідчить про протилежне. Особа, яка регулярно з`являється до того самого суду в іншому кримінальному провадженні, не може одночасно вважатися такою, що умисно переховується від цього ж суду в іншій справі. Таким чином, оголошення ОСОБА_8 у розшук було обумовлено не її фактичним переховуванням від органів правосуддя, а відсутністю належної взаємодії між судом, органами прокуратури та правоохоронними органами. За умови належної взаємодії між ними її участь у цьому кримінальному провадженні могла бути забезпечена без застосування такого виняткового запобіжного заходу, як оголошення в розшук та подальше тримання під вартою. Отже, неявка ОСОБА_8 у судові засідання в цьому кримінальному провадженні була обумовлена не наміром ухилятися від суду, а її необізнаністю про перебування обвинувального акта на розгляді Вінницького міського суду Вінницької області. Зазначене, на думку захисника, підтверджується її бездоганною процесуальною поведінкою в іншому кримінальному провадженні, у якому вона сумлінно виконувала всі покладені на неї обов`язки та не допустила жодного порушення умов запобіжного заходу. Окрім того, при вирішенні питання про доцільність подальшого застосування запобіжного заходу суд мав урахувати дані, що характеризують особу обвинуваченої. Так, ОСОБА_8 раніше не судима, має постійне місце проживання, проживає разом із батьками, які здійснюють її підтримку та мають можливість забезпечити виконання нею покладених процесуальних обов`язків. Останнім часом вона розпочала трудову діяльність, хоча й без офіційного оформлення трудових відносин, що, на думку захисту, свідчить про її намагання вести законослухняний спосіб життя та мати законне джерело доходу. Також захисник звертає увагу на те, що, як зазначено в апеляційній скарзі, 27.08.2026 ОСОБА_8 була затримана працівниками поліції саме за місцем своєї реєстрації та постійного проживання. До моменту затримання вона не змінювала місце проживання, не переховувалася від органів досудового розслідування чи суду та не вчиняла будь-яких дій, спрямованих на уникнення кримінальної відповідальності. Сам факт її затримання за місцем реєстрації, як стверджує захисник, свідчить про відсутність будь-яких спроб ухилитися від органів правосуддя. ОСОБА_8 перебувала за відомою правоохоронним органам адресою, відкрито проживала за місцем своєї реєстрації та не усвідомлювала, що її оголошено в розшук і вона може бути затримана. Якби вона мала намір переховуватися, то, очевидно, не перебувала б за місцем свого постійного проживання, де її безперешкодно затримали працівники поліції. У сукупності наведені обставини, на переконання сторони захисту, свідчать про наявність у ОСОБА_8 міцних соціальних зв`язків, відсутність наміру ухилятися від суду чи перешкоджати кримінальному провадженню, а також про відсутність ризиків, передбачених статтею 177 КПК України. Щодо ризику, передбаченого п. 5 ч. 1 ст. 177 КПК України, а саме ризику вчинення ОСОБА_8 іншого кримінального правопорушення або продовження кримінального правопорушення, у якому вона обвинувачується, сторона захисту вважає, що такий ризик є необґрунтованим і жодними належними доказами не підтверджений. Сам по собі факт повідомлення особі про підозру чи направлення обвинувального акта до суду не може автоматично свідчити про існування ризику вчинення нового кримінального правопорушення. Такий ризик має підтверджуватися конкретними фактичними даними, які б свідчили про намір або підготовку особи до вчинення нового злочину чи продовження кримінально протиправної діяльності. Зокрема, про наявність такого ризику могли б свідчити результати проведення слідчих (розшукових) або негласних слідчих (розшукових) дій, які підтверджують підготовку особою нового кримінального правопорушення, придбання засобів або предметів для його вчинення, підтримання стійких зв`язків з особами, які займаються злочинною діяльністю, заяви чи повідомлення про підготовку ОСОБА_8 до вчинення нового злочину або інші відомості, що вказують на реальну ймовірність вчинення нового кримінального правопорушення. Водночас матеріали кримінального провадження, як зазначає захисник, не містять жодного доказу на підтвердження таких обставин. Стороною обвинувачення не наведено жодного факту, який би свідчив про те, що після події, яка стала підставою для цього кримінального провадження, ОСОБА_8 готувалася до вчинення нового кримінального правопорушення, підтримувала злочинну діяльність або мала намір її продовжити. При цьому ОСОБА_8 обвинувачується лише в одному епізоді кримінального правопорушення, раніше не судима, до кримінальної відповідальності не притягувалася та не має негативної кримінально-правової характеристики. Інше кримінальне провадження, яке перебуває на розгляді суду, не стосується злочинів проти власності та не може саме по собі свідчити про існування ризику продовження тієї кримінально протиправної діяльності, яка інкримінується їй у цьому провадженні. Крім того, після повідомлення про підозру та до моменту затримання ОСОБА_8 не вчинила жодного нового кримінального чи адміністративного правопорушення, а також сумлінно виконувала покладені на неї процесуальні обов`язки в іншому кримінальному провадженні, що додатково підтверджує відсутність об`єктивних даних про існування ризику, передбаченого п. 5 ч. 1 ст. 177 КПК України. Отже, висновок суду першої інстанції про наявність ризику вчинення ОСОБА_8 іншого кримінального правопорушення є, на думку захисника, припущенням, яке не ґрунтується на конкретних фактичних даних та суперечить вимогам статей 177, 178 і 194 КПК України щодо необхідності доведення реальності, а не абстрактності ризиків, які можуть бути підставою для застосування найсуворішого запобіжного заходу. Крім цього, посилаючись на практику Європейського суду з прав людини у справах «Харченко проти України», «Шалімов проти України», «Сінькова проти України», «Гаджиєйлі та інші проти Боснії і Герцеговини» та «Манчіні проти Італії», захисник наголошує, що тримання особи під вартою як крайній захід може бути виправдане лише тоді, коли суд розглянув можливість застосування менш суворих заходів та визнав їх недостатніми для забезпечення інтересів особи або суспільства. При цьому відповідність позбавлення свободи вимогам національного законодавства сама по собі є недостатньою, оскільки необхідність тримання під вартою має бути обґрунтована конкретними обставинами. Ураховуючи те, що відповідно до ч. 1 ст. 181 КПК України домашній арешт полягає в забороні підозрюваному або обвинуваченому залишати житло цілодобово або в певний період доби та може бути застосований до особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі, сторона захисту вважає, що домашній арешт у нічний період часу є тим альтернативним триманню під вартою запобіжним заходом, який за обставин цього кримінального провадження здатний забезпечити виконання ОСОБА_8 покладених на неї процесуальних обов`язків та запобігти можливим ризикам. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши думки захисника та обвинуваченої, які підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити, заперечення прокурора, яка просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги захисника та залишити ухвалу суду першої інстанції без змін, дослідивши матеріали судового провадження та доводи апеляційної скарги, прийшла до висновку, що апеляційну скаргу захисника слід задоволити частково з огляду на наступне. Згідно з ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення. Указаним вимогам ухвала слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 28.07.2026 не відповідає. Оскільки кожна кримінальна справа має унікальні фактичні обставини, суд не має права діяти за шаблоном чи формально, а зобов`язаний ухвалювати рішення, які є персоніфікованими, із врахуванням індивідуальних особливостей справи, конкретного підозрюваного та специфіки доводів сторін у межах відповідного провадження. За змістом статті 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Статтею 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод? визначено, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім визначених випадків і відповідно до процедури, встановленої законом. При цьому п. 3 ст. 5 Конвенції гарантує особі, заарештованій або затриманій відповідно до підпункту «с» пункту 1 цієї статті, право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду, яке може бути обумовлене гарантіями явки до суду. Отже, Конвенція виходить не з презумпції необхідності тримання особи під вартою, а з необхідності встановлення справедливого балансу між правом особи на свободу та інтересами належного здійснення правосуддя. Для обмеження свободи недостатньо лише формальної відповідності такого заходу національному законодавству: суд повинен переконатися, що саме цей ступінь обмеження є необхідним за конкретних обставин справи. Відповідно до положень ч. 1 ст. 177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним покладених на нього процесуальних обов`язків, а також запобігання спробам: 1)переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; 2)знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; 3)незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; 4)перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; 5)вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується. У ч. 2 ст. 177 КПК України встановлено, що підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом. Згідно зі ст. 178 КПК України, вирішуючи питання про обрання запобіжного заходу, суд зобов`язаний оцінити в сукупності всі обставини, зокрема тяжкість можливого покарання, вік і стан здоров`я особи, міцність її соціальних зв`язків, наявність постійного місця проживання та роботи, репутацію, майновий стан, судимості, дотримання умов раніше застосованих запобіжних заходів, а також наявність інших кримінальних проваджень. Відповідно до ч. 1 ст. 183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частинами шостою та восьмою статті 176 цього Кодексу. Таким чином, для застосування тримання під вартою недостатньо констатувати існування ризику. Необхідно додатково встановити, що цей ризик має таку інтенсивність, за якої домашній арешт, застава, особиста порука або особисте зобов`язання, навіть у поєднанні з процесуальними обов`язками, не забезпечать належної поведінки особи. У рішенні у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова»? заява № 23755/07, рішення Великої палати від 05.07.2016) Європейський суд з прав людини наголосив, що вже під час первинного вирішення питання про тримання особи під вартою суд повинен навести відповідні та достатні підстави для такого обмеження свободи. Обов`язок доведення наявності цих підстав покладається на органи державної влади, а національний суд повинен перевірити можливість застосування альтернативних заходів. У рішенні у справі «Харченко проти України»? (заява № 40107/02, рішення від 10.02.2011) Європейський суд з прав людини вказав, що національні суди не можуть обмежуватися повторенням формальних підстав для тримання під вартою, не досліджуючи конкретних фактів та можливості застосування альтернативних запобіжних заходів. Зі змісту оскаржуваної ухвали вбачається, що суд першої інстанції встановив наявність ризиків переховування ОСОБА_8 від суду, перешкоджання кримінальному провадженню шляхом неявки та вчинення іншого кримінального правопорушення. Колегія суддів погоджується з тим, що наявні у провадженні обставини не дають підстав для висновку про повну відсутність ризиків, передбачених ст. 177 КПК України. ОСОБА_8 двічі не з`явилася в судові засідання, призначені на 12 травня та 8 липня 2026 року. Доказів поважності причин другої неявки до суду своєчасно не подала, унаслідок чого ухвалою від 08.07.2026 її було оголошено в розшук. Така поведінка свідчить про неналежне виконання обвинуваченою процесуального обов`язку щодо явки до суду і підтверджує необхідність застосування до неї запобіжного заходу, здатного забезпечити її подальшу участь у судовому провадженні. Водночас сам факт оголошення особи в розшук не є безумовною та самодостатньою підставою для тримання під вартою. Суд повинен оцінити, чи було оголошення в розшук наслідком свідомого та цілеспрямованого переховування, чи воно було зумовлене неналежною комунікацією, необізнаністю про дату засідання або іншими обставинами. Сторона захисту стверджує, що ОСОБА_8 не отримувала судових повісток та не була належним чином обізнана про дати судових засідань у цьому кримінальному провадженні. Вона знала про наявність поштового відправлення, однак вважала, що воно стосується іншого кримінального провадження за ч. 2 ст. 307 КК України. Наведені пояснення не усувають повністю відповідальності обвинуваченої за необхідність належно цікавитися перебігом кримінального провадження та забезпечувати можливість отримання судових викликів. Більше того, під час першої неявки ОСОБА_10 повідомила суду, що ОСОБА_8 та ОСОБА_9 працюють у зоопарку, здійснюють вакцинацію тварин та зобов`язуються прибути в наступне судове засідання. Тому доводи про повну необізнаність ОСОБА_8 щодо існування цього судового провадження не можуть бути прийняті беззастережно. Разом із тим зазначені обставини не доводять, що ОСОБА_8 вчиняла активні дії, спрямовані на приховування від суду. Як убачається з матеріалів провадження, вона не змінювала місця реєстрації та постійного проживання, не виїжджала у невідомому напрямку, не використовувала підроблених документів, не вживала заходів для приховування своєї особи та не змінювала місця проживання без повідомлення відповідних органів. Її було затримано саме за відомою правоохоронним органам адресою постійного проживання. Ця обставина має істотне значення, оскільки поведінка особи, яка дійсно має намір переховуватися, має супроводжуватися активними діями, спрямованими на приховування місцезнаходження або унеможливлення її розшуку. Таких даних матеріали провадження не містять. Крім того, у період, коли ОСОБА_8 вважалася такою, що не з`являється у цьому кримінальному провадженні, вона брала участь у судових засіданнях у межах іншого кримінального провадження, яке також перебуває на розгляді Вінницького міського суду Вінницької області, зокрема з`являлася до суду 22 червня та 20 липня 2026 року. Перебування обвинуваченої у приміщенні того самого суду та її участь в іншому судовому провадженні об`єктивно не узгоджуються з версією про свідоме й цілеспрямоване переховування від органів правосуддя. Особа, яка має намір уникнути судового розгляду, за звичайних обставин не відвідувала б відкрито той самий суд та не залишалася б за адресою, відомою правоохоронним органам. Отже, допущені ОСОБА_8 неявки підтверджують ризик її подальшої неналежної процесуальної поведінки, однак характер цього ризику не свідчить про неможливість його нейтралізації цілодобовим домашнім арештом. Щодо ризику перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином колегія суддів зауважує, що суд першої інстанції фактично пов`язав його з неявкою ОСОБА_8 до суду. Жодних інших конкретних способів можливого перешкоджання кримінальному провадженню в оскаржуваній ухвалі не наведено. Матеріали провадження не містять відомостей про те, що ОСОБА_8 намагалася знищити, приховати чи спотворити докази, узгоджувала показання з іншими обвинуваченими, погрожувала учасникам провадження, схиляла їх до зміни показань або вчиняла інші дії, спрямовані на ускладнення судового розгляду. Кримінальне провадження вже перебуває на стадії судового розгляду, обвинувальний акт направлено до суду, а основні докази сторони обвинувачення зібрані під час досудового розслідування. Тому можливості обвинуваченої вплинути на збирання або збереження доказів об`єктивно зменшилися. За таких обставин ризик перешкоджання кримінальному провадженню не має самостійної інтенсивності, яка вимагала б тримання обвинуваченої під вартою, та може бути нейтралізований обов`язком прибувати до суду за кожним викликом, забороною спілкуватися з визначеними учасниками провадження та постійним контролем за її місцезнаходженням. Стосовно ризику вчинення іншого кримінального правопорушення суд першої інстанції послався на обвинувальний акт у кримінальному провадженні за ч. 2 ст. 307 КК України, відповідно до якого після події, що є предметом цього кримінального провадження, ОСОБА_8 нібито вчинила інше кримінальне правопорушення. Наявність іншого кримінального провадження щодо обвинуваченої є обставиною, яка відповідно до ст. 178 КПК України підлягає врахуванню під час оцінки ризиків. Крім того, послідовність інкримінованих подій може об`єктивно підвищувати ймовірність повторної протиправної поведінки. Водночас суд першої інстанції безпідставно зазначив, що ризик вчинення нового кримінального правопорушення вже «доведений» самим фактом надходження до суду іншого обвинувального акта. Відповідно до ст. 17 КПК України особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. У п. 2 ст. 6 Конвенції кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку. Отже, відповідно до норм національного законодавства та стандартів міжнародного законодавства обвинувальний акт підтверджує наявність сформульованого стороною обвинувачення, проте не є судовим рішенням про винуватість особи та не може ототожнюватися з доказом фактичного вчинення нею нового кримінального правопорушення. Тому наявність іншого обвинувального акта може бути врахована як фактор ризику, але не дає підстав стверджувати, що ОСОБА_8 вже доведено вчинила нове кримінальне правопорушення. При цьому матеріали, надані суду апеляційної інстанції, не містять відомостей про те, що після повідомлення про підозру в іншому кримінальному провадженні ОСОБА_8 порушувала умови раніше застосованого до неї запобіжного заходу, вчиняла нові правопорушення або намагалася продовжити кримінально протиправну діяльність. Навпаки, після звільнення з-під варти у зв`язку з внесенням застави вона з`являлася до суду в іншому кримінальному провадженні та, як стверджує сторона захисту, виконувала покладені на неї процесуальні обов`язки. Отже, ризик вчинення іншого кримінального правопорушення не може вважатися повністю відсутнім, однак надані прокурором матеріали не підтверджують, що він має настільки високий ступінь, який неможливо зменшити шляхом встановлення цілодобового контролю за місцем перебування обвинуваченої. Крім характеру встановлених ризиків, колегія суддів ураховує дані про особу ОСОБА_8 . Вона раніше не судима, має постійне місце реєстрації та проживання, проживає разом із батьками, які надають їй підтримку, та має фактичне місце роботи. Наведені обставини свідчать про наявність у неї усталених соціальних зв`язків та зменшують ризик залишення нею місця проживання з метою ухилення від суду. Колегія суддів також ураховує характер інкримінованого в цьому провадженні кримінального правопорушення. ОСОБА_8 обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину проти власності в умовах воєнного стану, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до восьми років. Водночас інкриміноване діяння не пов`язане із застосуванням насильства чи погрозою його застосування, а відповідно до обвинувального акта загальна вартість майна становить 16 199,14 грн. Тяжкість обвинувачення та можливого покарання посилюють ризик ухилення, однак у сукупності з іншими обставинами не можуть автоматично переважати на користь найсуворішого запобіжного заходу. Колегія суддів звертає увагу й на те, що суд першої інстанції, визнавши тримання під вартою єдиним достатнім запобіжним заходом, фактично обмежився загальним висновком про те, що жоден більш м`який захід не зможе гарантувати належної поведінки обвинуваченої. Однак в оскаржуваній ухвалі не наведено конкретних мотивів, з яких цілодобовий домашній арешт із забороною залишати житло, обов`язком з`являтися до суду за кожним викликом та іншими процесуальними обмеженнями не зможе запобігти встановленим ризикам. Прокурор також не навела конкретних обставин, які б свідчили про неможливість здійснення поліцейського контролю за ОСОБА_8 за місцем її постійного проживання або про її попередні спроби порушити саме умови домашнього арешту. Той факт, що обвинувачена допустила неявки за відсутності обраного щодо неї запобіжного заходу в цьому провадженні, сам собою не доводить, що вона порушуватиме цілодобовий домашній арешт. Відповідно до ч. 4 ст. 194 КПК України, якщо при розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу прокурор доведе обставини, передбачені пунктами 1 та 2 частини першої цієї статті, але не доведе обставини, передбачені пунктом 3 частини першої цієї статті, слідчий суддя, суд має право застосувати більш м`який запобіжний захід, ніж той, який зазначений у клопотанні, а також покласти на підозрюваного, обвинуваченого обов`язки, передбачені частинами п`ятою та шостою цієї статті, необхідність покладення яких встановлена з наведеного прокурором обґрунтування клопотання. Під час судового провадження положення глави 18 КПК України застосовуються з урахуванням ст. 331 цього Кодексу. Тому суд апеляційної інстанції, встановивши наявність ризиків, але не погодившись із висновком про виняткову необхідність тримання під вартою, має право застосувати запобіжний захід, який є достатнім і пропорційним установленим обставинам. Згідно із ч. 1 ст. 181 КПК України домашній арешт полягає в забороні підозрюваному, обвинуваченому залишати житло цілодобово або у певний період доби. Частиною 2 ст. 181 КПК України встановлено, що домашній арешт може бути застосовано до особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за вчинення якого законом передбачено покарання у виді позбавлення волі. Разом з тим, слід врахувати, що згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» домашній арешт, з урахуванням його ступеня та інтенсивності, вважається позбавленням волі за змістом ст. 5 Конвенції. Таким чином, цілодобовий домашній арешт не є формальним чи символічним заходом. Він передбачає істотне обмеження свободи пересування, встановлення постійного місця перебування особи, можливість поліцейського контролю та застосування електронного засобу контролю. Відповідно до ч. 5 ст. 181 КПК України працівники органу Національної поліції з метою контролю за поведінкою підозрюваного, обвинуваченого, який перебуває під домашнім арештом, мають право з`являтися в житло цієї особи, вимагати надати усні чи письмові пояснення з питань, пов`язаних із виконанням покладених на неї зобов`язань, використовувати електронні засоби контролю. Отже, дотримання домашнього арешту забезпечується не лише особистим зобов`язанням обвинуваченої, а й зовнішнім державним контролем. Застосування до ОСОБА_8 цілодобового домашнього арешту за місцем її постійного проживання безпосередньо спрямоване на нейтралізацію кожного з установлених ризиків. Так, ризик переховування від суду нівелюється цілодобовою забороною залишати житло, здачею документів для виїзду за кордон, обов`язком повідомляти про зміну засобів зв`язку та можливістю працівників поліції в будь-який час перевіряти перебування обвинуваченої за визначеною адресою. Ризик перешкоджання кримінальному провадженню шляхом неявки усувається обов`язком прибувати до суду за кожним викликом і можливістю контролювати виконання такого обов`язку. Будь-яке порушення умов домашнього арешту або повторна безпідставна неявка можуть бути підставою для застосування суворішого запобіжного заходу. Ризик незаконної взаємодії з іншими учасниками провадження може бути зменшений покладенням обов`язку утримуватися від спілкування зі свідками та іншими визначеними судом особами поза межами судових засідань. Ризик вчинення іншого кримінального правопорушення зменшується цілодобовим обмеженням пересування та постійним контролем за місцезнаходженням обвинуваченої. Такий режим істотно обмежує можливість вільно змінювати місце перебування, підтримувати неконтрольовані контакти та створює дієвий превентивний механізм. Водночас застосування особистого зобов`язання або особистої поруки колегія суддів вважає недостатнім, оскільки ці заходи не передбачають постійного контролю за місцезнаходженням обвинуваченої, тоді як її попередня поведінка вже включала дві неявки до суду. Нічний домашній арешт, про який просить захисник, також не повною мірою відповідає інтенсивності встановлених ризиків. Такий захід залишав би ОСОБА_8 можливість вільно пересуватися протягом дня, тоді як ризик, який фактично реалізувався, полягав саме в незабезпеченні її участі у денних судових засіданнях. Нічний домашній арешт не надавав би достатнього механізму постійного контролю за її місцезнаходженням. Тому обрання нічного домашнього арешту було б передчасним. Разом із тим тримання під вартою, з огляду на особу обвинуваченої, характер її поведінки, відсутність активних спроб переховування та можливість контролю за місцем постійного проживання, є надмірним. Саме цілодобовий домашній арешт посідає пропорційне проміжне місце між запропонованим захистом нічним домашнім арештом та застосованим судом першої інстанції триманням під вартою. Він одночасно забезпечує необхідний рівень процесуального примусу та не допускає більшого обмеження права на свободу, ніж цього вимагають установлені ризики. Такий висновок не означає, що колегія суддів визнає ризики відсутніми або погоджується з усіма доводами сторони захисту. Навпаки, попередня процесуальна поведінка ОСОБА_8 , дві неявки до суду, оголошення в розшук та наявність іншого кримінального провадження зумовлюють необхідність застосування до неї суворого запобіжного заходу. Проте мета запобіжного заходу має полягати у попередженні можливої неналежної поведінки, а не у покаранні особи за попередні неявки до суду. Тримання під вартою не може застосовуватися як санкція за невиконання процесуального обов`язку, якщо належну подальшу поведінку особи можливо забезпечити менш суворим заходом. Таким чином, прокурором доведено необхідність застосування до ОСОБА_8 запобіжного заходу та наявність ризиків, передбачених пунктами 1, 4 і 5 ч. 1 ст. 177 КПК України. Водночас не доведено, що ці ризики мають такий ступінь інтенсивності, за якого жоден інший запобіжний захід, крім тримання під вартою, не зможе їм запобігти. Суд першої інстанції не здійснив належного порівняльного аналізу тримання під вартою та цілодобового домашнього арешту, не встановив неможливості здійснення контролю за обвинуваченою за місцем її постійного проживання та не навів конкретних мотивів недостатності електронного контролю і процесуальних обов`язків. За таких обставин застосування до ОСОБА_8 тримання під вартою не відповідає вимогам ч. 1 ст. 183 та ч. 4 ст. 194 КПК України щодо винятковості цього запобіжного заходу, а також принципу пропорційності, закріпленому статтею 5 Конвенції. Колегія суддів доходить висновку, що цілодобовий домашній арешт у сукупності із покладенням передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України обов`язків є достатнім для забезпечення належної процесуальної поведінки ОСОБА_8 , її явки до суду та запобігання встановленим ризикам. Відповідно до частини третьої статті 407 КПК України за наслідками перегляду ухвали суду про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, постановленої під час судового провадження до ухвалення рішення по суті, суд апеляційної інстанції має право залишити ухвалу без змін або скасувати її та постановити нову ухвалу. Отже, ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 28.07.2026 в частині застосування до ОСОБА_8 запобіжного заходу у виді тримання під вартою слід скасувати та постановити в цій частині нову ухвалу, якою клопотання прокурора задовольнити частково і застосувати до ОСОБА_8 цілодобовий домашній арешт за адресою її постійного проживання з покладенням відповідних процесуальних обов`язків. Керуючись ст.ст. 405, 407, 419 КПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 , який діє в інтересах обвинуваченої ОСОБА_8 , задовольнити частково. Ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 28.07.2026, якою задоволено клопотання прокурора частково та до обвинуваченої ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою із визначеним розміром застави у кримінальному провадженні внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12026020010000172 від 14.02.2026, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України скасувати. Клопотання прокурора задовольнити частково. Застосувати до ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту за адресою: АДРЕСА_2 , строком на 60 (шістдесят) днів, тобто до 25.09.2026 включно. Відповідно до ст. 194 КПК України, покласти на обвинувачену ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такі обов`язки: -прибувати на виклики суду за першою вимогою на визначений час; -не відлучатися із населеного пункту, в якому вона зареєстрована, проживає чи перебуває, без дозволу суду; -повідомляти суд про зміну свого місця проживання, місця роботи та/або місця навчання; -утриматись від спілкування із свідками, потерпілими у даному кримінальному провадженні; -здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну. Роз`яснити обвинуваченій ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що відповідно до ч. 5 ст. 181 КПК України, працівники органу Національної поліції з метою контролю за поведінкою підозрюваного, обвинуваченого, який перебуває під домашнім арештом, мають право з`являтися в житло цієї особи, вимагати надати усні чи письмові пояснення з питань, пов`язаних із виконанням покладених на неї зобов`язань, використовувати електронні засоби контролю. Ухвалу суду для організації виконання направити начальнику ГУНП у Вінницькій області. Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Судді: ОСОБА_2 ОСОБА_11 ОСОБА_4