Справа № 947/25387/23

У Х В А Л А 06 квітня 2026 року м. Київ справа № 947/25387/23 провадження № 61-3272ск26 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Ситнік О. М., Фаловської І. М., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського апеляційного суду від 29 січня 2026 року за заявою ОСОБА_1 про перегляд постанови Одеського апеляційного суду від 22 травня 2025 року за нововиявленими обставинами у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Мариніст» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за надані житлово-комунальні послуги та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Мариніст» про визнання договору укладеним та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: У серпні 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Мариніст» (далі - ТОВ «Керуюча компанія «Мариніст») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за надані житлово-комунальні послуги. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 26 липня 2024 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Керуюча компанія «Мариніст» заборгованість за житлово-комунальні послуги у розмірі 47516,80 грн. В решті позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Постановою Одеського апеляційного суду від 22 травня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 липня 2024 року в частині позовних вимог за первісним позовом змінено, зменшено стягнуту з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Керуюча компанія «Мариніст» заборгованість за житлово-комунальні послуги з 47 516,80 грн до 41 307,68 грн. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 липня 2024 року в частині позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Керуюча компанія «Мариніст» про зобов`язання надати інформацію та стягнення судового збору скасовано та в цій частині ухвалено нове судове рішення. Позовні вимоги за зустрічною позовною заявою ОСОБА_1 до ТОВ «Керуюча компанія «Мариніст» про зобов`язання надати інформацію задоволено частково. Зобов`язано ТОВ «Керуюча компанія «Мариніст» надати ОСОБА_1 інформацію: про перелік та ціну послуг Товариства з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Мариніст» з утримання будинку і споруд та прибудинкової території за адресою: АДРЕСА_1 ; про обов`язковий перелік робіт витрати на які включаються до складу витрат на утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. В іншій частині рішення суду залишено без змін. В червні 2025 року до Одеського апеляційного суду від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд постанови Одеського апеляційного суду від 22 травня 2025 року за нововиявленими обставинами, в обґрунтування якої зазначено, що обставина нарахування відповідачем ОСОБА_1 у травні 2025 року платежів за неіснуючими площами приміщень квартири АДРЕСА_2 - 61.7 кв.м, паркомісця №169 - 13.75 кв.м. та підсобку - 7.21 кв. м. є нововиявленою обставиною, оскільки ця обставина не була і не могла бути відома апеляційному суду та заявнику на момент ухвалення постанови, але яка істотно впливає на законність та обґрунтованість вказаної постанови, оскільки ця обставина доводить, що 29 липня 2024 року усною заявою представник відповідача - ОСОБА_2 ввів в оману суд першої та апеляційної інстанцій щодо перерахунку відповідачем боргу ОСОБА_1 по фактичним площам приміщень та до дати, коли заявник подарував квартиру АДРЕСА_2 своєму сину ОСОБА_3 за договором дарування від 01 травня 2023 року. Ухвалою Верховного Суду від 24 липня 2025 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 липня 2024 року та постанови Одеського апеляційного суду від 22 травня 2025 року у справі № 947/25387/23 на підставі пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України (провадження 61-8730ск25). Ухвалою Одеського апеляційного суду від 29 січня 2026 року відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд постанови Одеського апеляційного суду від 22 травня 2025 року за нововиявленими обставинами. 12 березня 2026 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний Суд» звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Одеського апеляційного суду від 29 січня 2026 року. У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувану ухвалу та передати справу на новий розгляд до апеляційного суду. Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2026 року касаційну скаргу заявника залишено без руху та надано строк для усунення недоліків, а саме для сплати судового збору. Вимоги вказаної ухвали заявник виконав. Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційна скарга подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню. Відповідно до пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, враховуючи те, що провадження здійснюється судом після розгляду справи судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18 (провадження № 14-145цс20) вказала, що касаційний перегляд вважається екстраординарним з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції з точки зору обмеження виключно питаннями права та більшим ступенем формальності процедур. У ЦПК України визначено баланс між такими гарантіями права на справедливий судовий розгляд, як право на розгляд справи судом, встановленим законом (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), та принципом остаточності судових рішень res judicata, фактично закріплено перехід до моделі обмеженої касації, що реалізується за допомогою введення процесуальних фільтрів з метою підвищення ефективності касаційного провадження. У пункті 2 частини третьої статті 389 ЦПК України передбачено, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Конституційний Суд України Рішенням від 22 листопада 2023 року № 10-р(II)/2023 визнав таким, що відповідає Конституції України (є конституційним) пункт 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. Конституційний Суд України Рішенням від 22 листопада 2023 року № 10-р(II)/2023 визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), пункти 1 та 5 частини шостої статті 19 ЦПК України. Разом з тим вказаним рішенням не визнано неконституційними пункти 2, 3, 4 частини шостої статті 19 ЦПК України, які є застосовними при кваліфікації справи як малозначної. 19 червня 2024 року прийнято Закон України «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України щодо гарантування права на судовий захист у малозначних спорах», яким внесено зміни до ЦПК України, зокрема, пункти 1, 2, 3 і 5 частини шостої статті 19 ЦПК України. Відповідно до частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) справи про стягнення аліментів, збільшення та зменшення їх розміру, припинення стягнення аліментів, оплату додаткових витрат на дитину, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов`язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства); 4) справи про розірвання шлюбу; 5) справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує шістдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Згідно з частиною четвертою статті 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду, зокрема малозначних справ; справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні. Велика Плата Верховного Суду у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20) виснувала, що у процесуальному законодавстві діє принцип jura novit curia («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia. Предметом спору у цій справі є вимоги про визнання договору укладеним та зобов`язання вчинити певні дії. Європейський суд з прав людини вказує, що було б важко погодитись з тим, що Верховний Суд у ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволило йому відфільтрувати справи, що надходять до нього, має бути пов`язаним з помилками нижчих судів при визначенні питання щодо надання комусь доступу до нього. В іншому випадку це може серйозно заважати роботі Верховного Суду і зробить неможливим виконання Верховним Судом своєї специфічної ролі. У прецедентній практиці Суду вже було підтверджено, що повноваження вищого суду щодо визначення своєї юрисдикції не можуть бути обмежені таким чином (рішення у справі «Зубац проти Хорватії», заява № 40160/12, від 05 квітня 2018 року). Верховний Суд, враховуючи засади змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства, дослідив та взяв до уваги: предмет позову, складність справи, доводи касаційної скарги, а також значення справи для сторін і суспільства, практику розгляду справ з даної категорії. Таким чином, судові рішення у цій справі за загальним правилом не підлягають касаційному оскарженню, оскільки дана справа є справою незначної складності та не належить до виключень, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України. Норми процесуального закону, якими врегульовано процедуру доступу до суду касаційної інстанції, слід визнати такими, що відповідають критеріям правової визначеності та передбачуваності. Під час вирішення питання про відкриття касаційного провадження (зокрема й про відмову у відкритті провадження) в справі не надається правова оцінка законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень, а виключно встановлюється наявність чи відсутність підстав для їх касаційного оскарження відповідно до вимог статей 389, 394 ЦПК України. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, зазначених у підпунктах «а», «б», «в» та «г» цієї ж норми. При цьому тягар доказування наявності підстав, передбачених згаданими підпунктами пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, покладається на заявника. Касаційна скарга та додані до неї матеріали не містять посилання на випадки, передбачені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, за наявності яких судові рішення підлягають касаційному оскарженню. Суд зазначає, що учасники судового процесу мають розуміти, що визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України випадки є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, як від заінтересованих осіб, так і від суду, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено. Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб. Водночас використання оціночних чинників, зокрема, таких понять, як: «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». Розглянувши доводи касаційної скарги заявників, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження у справі № 947/25387/23, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які могли б бути визнані такими, що підпадають під дію підпунктів «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. Відповідно до вимог пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню. Європейський суд з прав людини у рішенні від 21 червня 2011 року у справі «Добріч проти Сербії» (заяви № 2611/07 та № 15276/07) зазначив, що «застосування передбаченого законодавством порогу ratione valoris для подання скарг до верховного суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою, враховуючи саму суть повноважень верховного суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості. При цьому, саме національний верховний суд, якщо цього вимагає національне законодавство, повинен оцінювати те, чи досягнуто передбачений законодавством поріг ratione valoris для подання скарги саме до цього суду. Таким чином, в ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволяло йому відфільтровувати справи, що надходять до нього, верховний суд не може бути зв`язаний або обмежений помилками в оцінюванні зазначеного порогу, яких припустилися суди нижчої інстанції при визначенні того, чи надавати доступ до нього». Зазначене відповідає Рекомендаціям № R(95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей. На підставі викладеного, Верховний Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень. З урахуванням наведеного, оскільки касаційну скаргу подано на судові рішення, що не підлягають касаційному оскарженню, у відкритті касаційного провадження у справі необхідно відмовити. Керуючись статтею 129 Конституції України, статтями 19, 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Одеського апеляційного суду від 29 січня 2026 року за заявою ОСОБА_1 про перегляд постанови Одеського апеляційного суду від 22 травня 2025 року за нововиявленими обставинами у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Мариніст» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за надані житлово-комунальні послуги та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Мариніст» про визнання договору укладеним та зобов`язання вчинити певні дії. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: В. М. Ігнатенко О. М. Ситнік І. М. Фаловська