Справа № 911/3070/15

? ОКРЕМА ДУМКА 13 жовтня 2020 року м. Київ Справа № 911/3070/15 І. Історія справи Короткий зміст та підстави заяви про закриття провадження у справі 1. У провадженні Господарського суду Київської області перебувала справа № 911/3070/15 за заявою Комунального підприємства "Вишнівськтеплоенерго" Вишневої міської ради Києво-Святошинського району (далі - КП "Вишнівськтеплоенерго") до Державної установи "Український дім фарфоро-фаянсової промисловості" (далі - ДУ "Український дім фарфоро-фаянсової промисловості", боржник) про банкрутство. 2. 12.02.2019 до Господарського суду Київської області надійшла заява Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 12.02.2019 № 2431-05/46 про закриття провадження у справі. 3. В обґрунтування заяви Міністерство економічного розвитку і торгівлі України зазначає, що балансова вартість майна боржника за результатами здійсненої оцінки становить 24 608 760,00 грн, що свідчить про можливість застосування до боржника однієї з судових процедур, зокрема укладення мирової угоди. Проте конкурсний кредитор (КП "Вишнівськтеплоенерго"), зловживаючи своїми правами, ухиляється від обов`язку прийняти рішення стосовно подальшої судової процедури банкрутства щодо боржника. 4. Посилаючись на відсутність прийнятого комітетом кредиторів рішення щодо укладення з боржником мирової угоди, особливості майнового статусу боржника та неможливість подальшого здійснення провадження у справі про банкрутство ДУ "Український дім фарфоро-фаянсової промисловості", Міністерство економічного розвитку і торгівлі України просить суд провадження у цій справі закрити. 5. Правовою підставою для закриття провадження у цій справі заявник зазначає положення пункту 12 частини першої статті 83 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції Закону України від 12.12.2011 № 4212-VІ, чинній з 19.01.2013 (далі - Закон про банкрутство), та пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 6. Ухвалою Господарського суду Київської області 12.08.2015 порушено провадження у справі № 911/3070/15 про банкрутство ДУ "Український дім фарфоро-фаянсової промисловості"; введено мораторій на задоволення вимог кредиторів; введено процедуру розпорядження майном боржника; вирішено інші процедурні питання. 7. Ухвалою Господарського суду Київської області від 04.11.2015 у справі № 911/3070/15 затверджено реєстр вимог кредиторів боржника, до якого включено вимоги КП "Вишнівськтеплоенерго", КП "Вишнівськводоканал" Вишневої міської ради Києво-Святошинського району та ДПІ у Києво-Святошинському районі ГУ ДФС у Київській області. 8. Постановою Господарського суду Київської області від 13.04.2016 у справі № 911/3070/15, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 04.07.2016, ДУ "Український дім фарфоро-фаянсової промисловості" визнано банкрутом; відкрито щодо нього ліквідаційну процедуру; ліквідатором боржника призначено арбітражного керуючого Кучака Юрія Федоровича (далі - арбітражний керуючий Кучак Ю. Ф.). 9. Постановою Вищого господарського суду України від 18.10.2016 постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.07.2016 та постанову Господарського суду Київської області від 13.04.2016 у справі № 911/3070/15 скасовано; справу № 911/3070/15 направлено на розгляд до Господарського суду Київської області на стадію розпорядження майном в іншому складі суду. 10. У справі неодноразово розглядалися звіти про нарахування та виплату грошової винагороди арбітражного керуючого за виконання повноважень розпорядника майна боржника. 11. Провадження у справі на час розгляду заяви Міністерства економічного розвитку і торгівлі України зазначеної в пункті 2 цієї постанови, перебувало у процедурі розпорядження майном боржника. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 12. Ухвалою Господарського суду Київської області від 19.04.2019 у справі № 911/3070/15 відмовлено в задоволенні заяви Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 12.02.2019 № 2431-05/46 про закриття провадження у справі; відкладено розгляд справи на 24.05.2019; зобов`язано розпорядника майна ДУ "Український дім фарфоро-фаянсової промисловості" - арбітражного керуючого Кучака Ю. Ф. скликати комітет кредиторів ДУ "Український дім фарфоро-фаянсової промисловості", а комітет кредиторів - розглянути та вирішити у встановленому Законом про банкрутство порядку питання щодо введення подальшої процедури банкрутства ДУ "Український дім фарфоро-фаянсової промисловості"; попереджено учасників справи про банкрутство про право господарського суду самостійно визнати боржника банкрутом у разі неприйняття рішення щодо подальшої процедури банкрутства. 13. Ухвала місцевого господарського суду мотивована відсутністю підстав для закриття провадження у справі, оскільки боржник у цій справі не віднесений до об`єктів, визначених Законом України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", та з матеріалів справи не вбачається безпідставність порушення провадження у справі про банкрутство ДУ "Український дім фарфоро-фаянсової промисловості". 14. Північний апеляційний господарський суд постановою від 27.06.2019 ухвалу Господарського суду Київської області від 19.04.2019 у справі № 911/3070/15 в частині відмови в задоволенні заяви Міністерства економічного розвитку і торгівлі України про закриття провадження у справі залишив без змін. 15. Постанова апеляційного господарського суду мотивована прийняттям оскаржуваної ухвали судом першої інстанції відповідно до норм чинного законодавства, оскільки положеннями статті 27 Закону про банкрутство встановлено, що господарський суд може прийняти рішення про закриття провадження лише на підставі рішення загальних зборів кредиторів. Ураховуючи, що відповідного рішення зборів кредиторів боржника матеріали справи не містять, апеляційний господарський суд погодився з висновком місцевого господарського суду щодо відсутності правових підстав для закриття провадження у справі. 16. Крім того, суд апеляційної інстанції відхилив посилання скаржника на затягування процедури банкрутства у процедурі розпорядження майном, оскільки за наявності відповідних підстав суд не позбавлений права з власної ініціативи розпочати процедуру ліквідації або санації боржника відповідно до статті 27 Закону про банкрутство. Короткий зміст вимог та аргументи касаційної скарги 17. 26.07.2019 Міністерство економічного розвитку і торгівлі України звернулося поштовим відправленням через Північний апеляційний господарський суд до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.06.2019 та ухвалу Господарського суду Київської області від 19.04.2019 у справі № 911/3070/15 в частині відмови в задоволенні заяви про закриття провадження у справі з вимогою скасувати оскаржувані судові рішення в цій частині та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. 18. Обґрунтовуючи підстави для скасування судових рішень, скаржник посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема статей 9, 83 Закону про банкрутство статей 12, 231 ГПК України. 19. Касатор у касаційній скарзі зазначає, що процедура розпорядження майном у справі триває майже чотири роки, однак будь-яких дієвих заходів керівником, комітетом кредиторів, арбітражним керуючим не було вжито, а конкурсний кредитор КП "Вишнівськтеплоенерго" зловживає процесуальними правами та ухиляється від прийняття рішення щодо подальшої процедури у справі відносно боржника. 20. Також у касаційній скарзі звернуто увагу на безпідставне затягування процедури розпорядження майном, що порушує права кредиторів та боржника і завдає додаткових витрат у справі та ненадання оцінки судами попередніх інстанцій аргументам Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, викладеним у заяві про закриття провадження у справі. Доводи інших учасників справи (Доводи КП "Вишнівськтеплоенерго") 21. У відзиві на касаційну скаргу КП "Вишнівськтеплоенерго" заперечує щодо доводів касаційної скарги Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, вважає її безпідставною та необґрунтованою, зазначаючи, зокрема, таке: - доводи касаційної скарги скаржника повторюються з доводами, наведеним ним у поданих до суду заявах по суті. Суди попередніх інстанцій дійшли одностайного висновку про те, що за змістом положення статті 27 Закону про банкрутство суд може прийняти рішення про закриття провадження у справі лише на підставі рішення загальних зборів кредиторів, якого матеріали справи не містять; - постанова суду апеляційної інстанції від 21.01.2019 у справі № Б-19/30-06, на яку посилається скаржник, не є доказом у справі та не може братися судами до уваги, оскільки суди мають лише враховувати висновки Верховного Суду. До того ж у справі № Б-19/30-06 боржником було підприємство, яке є об`єктом державної власності та не підлягає приватизації; - ДУ "Український дім фарфоро-фаянсової промисловості" не є боржником, щодо якого наявне рішення про приватизацію. (Доводи арбітражного керуючого Кучака Ю. А.) 22. У відзиві на касаційну скаргу арбітражний керуючий Кучак Ю. А. заперечує щодо доводів касаційної скарги Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, вважає її безпідставною, зазначаючи, що судами попередніх інстанцій проаналізовано судову практику, наведену скаржником, та зауважено, що згадана практика стосується боржників, на яких поширюються приписи частини четвертої статті 96 Закону про банкрутство. Крім того, він наголошує, що господарський суд може прийняти рішення про закриття провадження у справі лише на підставі рішення зборів кредиторів боржника, яке у цій справі відсутнє. Позиція Верховного Суду 23. 13.10.2020 у цій справі більшістю голосів суддів судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду прийнята постанова, якою касаційну скаргу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України задоволено частково, постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.06.2019 та ухвалу Господарського суду Київської області від 19.04.2019 у справі № 911/3070/15 у частині відмови в задоволенні заяви Міністерства економічного розвитку і торгівлі України про закриття провадження у справі скасовано, справу № 911/3070/15 направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. 24. Верховний Суд формуючи єдиний підхід щодо застосування норм частин першої, другої статті 8 Закону про банкрутство та статті 255 ГПК України стосовно можливості окремого оскарження від рішення суду першої інстанції в апеляційному та касаційному порядках ухвали про відмову в задоволенні клопотання про закриття провадження у справі про банкрутство дійшов висновку, що відсутність словосполучення "ухвали про відмову у задоволенні клопотання (заяви) про закриття провадження у справі про банкрутство" в переліку судових рішень, які можуть переглядатися апеляційному та касаційному порядках, з огляду на наявність "ухвали про закриття провадження у справі про банкрутство", та системне застосування приписів Закону про банкрутство (Кодексу України з процедур банкрутства з 21.10.2019), не виключає можливості апеляційного та касаційного перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання (заяви) про закриття провадження у справі про банкрутство. Тож учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання (заяви) про закриття провадження у справі про банкрутство та, відповідно, подати касаційну скаргу на таку ухвалу після її перегляду в апеляційному порядку згідно з пунктом 2 частини першої статті 287 ГПК України. 25. Направляючи справу на новий розгляд Верховний Суд вказав на необхідність дослідження аргументів заявника наведених в його заяві щодо тривалого розгляду справи, безпідставного затягування процедури банкрутства, відсутності прийняття комітетом кредиторів рішення щодо укладення з боржником мирової угоди з необхідністю врахування правових позицій Верховного Суду сформованих під час розгляду справ про банкрутство, з питань щодо закриття провадження у справі про банкрутство боржників, якими є державні підприємства та/або господарські товариства, більше ніж 50 відсотків акцій (часток) яких прямо чи опосередковано належать державі, щодо яких прийнято рішення про приватизацію; щодо закриття провадження у справі про банкрутство з огляду на тривалість процедури розпорядження майном боржника та відсутність ефективних наслідків діяльності кредиторів та арбітражного керуючого тощо; щодо закриття провадження у справі про банкрутство боржника, якого не виключено з переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, процедур санації чи ліквідації (частина четверта статті 96 Закону про банкрутство) з огляду на неукладення упродовж тривалого часу мирової угоди в процедурі розпорядження майном у цій справі та відсутність у зв`язку з наведеним успішного завершення процедури банкрутства боржника. ІІ. Підстави для висловлення окремої думки та мотиви, якими вона обґрунтована 26. При прийнятті зазначеної постанови від 13.10.2020 з наведеними у ній висновками не погоджуюсь та відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України висловлюю окрему думку щодо ухваленої постанови з огляду на таке. 27. Із матеріалів справи слідує, що об`єктом касаційного перегляду у цій справі є ухвала Господарського суду Київської області від 19.04.2019 в частині відмови в задоволенні заяви Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 12.02.2019 року про закриття провадження у справі про банкрутство та постанова Північного апеляційного господарського суду від 27.06.2019, якою зазначену ухвалу суду залишено без змін. 28. Розгляд цієї справи судовою палатою для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду було зумовлено існуванням в межах судової палати для розгляду справ про банкрутство різних інтерпретаційних підходів у застосуванні норм права, які регулюють порядок оскарження судових рішень та необхідність формування єдиного підходу щодо застосування норм частин першої, другої статті 8 Закону про банкрутство та статті 255 ГПК України стосовно можливості окремого оскарження від рішення суду першої інстанції в апеляційному та касаційному порядку ухвали про відмову в задоволенні клопотання про закриття провадження у справі про банкрутство. Щодо можливості оскарження в апеляційному порядку окремо від рішення суду першої інстанції ухвали про відмову в задоволенні заяви (клопотання) про закриття провадження у справі про банкрутство 29. Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на судовий захист. 30. Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції. 31. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист. 32. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. 33. Наведена конституційна норма конкретизована законодавцем у статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", згідно з якою учасники судового процесу та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. 34. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 35. Однак право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю правовою природою потребує регулювання державою і таке регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб (рішення ЄСПЛ у справі "Станєв проти Болгарії" від 17.01.2012). 36. Прецедентна практика ЄСПЛ виходить з того, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16.12.1992). 37. Процесуальний порядок провадження у господарських справах визначається ГПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність господарських процесуальних прав і обов`язків суб`єктів процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації. 38. У ГПК України конституційні гарантії захисту прав та інтересів в апеляційній інстанції унормовано в главі 1 розділу І, главі 1 розділу ІV Кодексу, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного оскарження судових рішень в господарському судочинстві. 39. За змістом пункту 8 частини третьої статті 2 ГПК України одним із принципів господарського судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи. 40. Згідно із частиною першою статті 17 ГПК України (в редакції чинній на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. 41. Відповідно до частини першої статті 254 ГПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень) учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. 42. Частиною другою статті 254 ГПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень) встановлено, що ухвали суду першої інстанції оскаржуються в апеляційному порядку окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 255 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається. 43. Згідно із частиною другою статті 255 ГПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень) апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції можуть подавати учасники справи відповідно до цього Кодексу та Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". 44. Зазначена норма кореспондується з положеннями частини шостої статті 12 ГПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень), якою встановлено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". 45. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 9 Закону про банкрутство (в редакції чинній на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень), якою унормовано, що справи про банкрутство розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом. 46. За змістом частини першої статті 2 Закону про банкрутство (в редакції чинній на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень) провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України. 47. Такі самі положення містить частина перша статті 2 КУзПБ (чинного на момент розгляду справи в касаційному порядку), який введено в дію з 21.10.2019. 48. Аналіз викладеного свідчить, що норми ГПК України є загальними стосовно норм Закону про банкрутство (до 21.10.2019) та КУзПБ (з 21.10.2019), які визначають особливості провадження у справах про банкрутство, тобто є спеціальними та мають пріоритет у застосуванні при розгляді цих справ. 49. Отже, у процедурі банкрутства процесуальні норми ГПК України мають універсальний характер, адже розраховані як на позовне провадження, так і на процедуру банкрутства та їх застосування у цій процедурі здійснюється з урахуванням особливостей правового регулювання розгляду конкретного питання, передбачених Законом про банкрутство (до 21.10.2019) та КУзПБ (з 21.10.2019). 50. Тому реалізація права на апеляційне оскарження судових рішень у справі про банкрутство відбувається за правилами і в порядку, передбаченими главою 1 "Апеляційне провадження" розділу IV "Перегляд судових рішень" ГПК України, з урахуванням особливостей оскарження судових рішень у справі про банкрутство, визначених у Законі про банкрутство (до 21.10.2019), КУзПБ (з 21.10.2019). 51. Частиною першою статті 255 ГПК України визначено вичерпний перелік ухвал суду першої інстанції, на які можуть бути подані апеляційні скарги окремо від рішення суду. 52. Зокрема, пунктом 13 частини першої статті 255 ГПК України передбачено, що окремо від рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про закриття провадження у справі. 53. У названому переліку ухвала суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви (клопотання) про закриття провадження у справі про банкрутство відсутня. 54. Водночас пунктом 17 частини першої статті 255 ГПК України визначено, що окремо від рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції у справах про банкрутство (неплатоспроможність) у випадках, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". 55. Оскарження судових рішень у процедурі банкрутства унормовано у статті 8 Закону про банкрутство (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень), частиною першою якої регламентовано, що ухвали господарського суду, винесені у справі про банкрутство за наслідками розгляду господарським судом заяв, клопотань та скарг, а також постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури можуть бути оскаржені в порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. 56. Відповідно до частини другої статті 8 Закону про банкрутство (в редакції чинній на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень) в апеляційному порядку можуть бути оскаржені постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, усі ухвали місцевого господарського суду, прийняті у справі про банкрутство, крім випадків, передбачених Господарським процесуальним кодексом України та цим Законом. 57. Ті самі за змістом норми містяться у частинах першій, другій статті 9 КУзПБ. 58. Тлумачення змісту частин першої, другої статті 8 Закону про банкрутство свідчить, що частина перша цієї статті передбачає порядок, за яким відбувається оскарження судових рішень у справі про банкрутство, та відсилає до норм ГПК України, тоді як частина друга визначає перелік судових рішень, які може бути оскаржено в апеляційному порядку. 59. Отже, враховуючи приписи частини другої статті 8 Закону про банкрутство та пункту 17 частини першої статті 255 ГПК України, в апеляційному порядку у справах про банкрутство (неплатоспроможність) можуть бути оскаржені: - усі ухвали місцевого господарського суду, крім випадків, передбачених ГПК України та Законом про банкрутство (до 21.10.2019), КУзПБ (з 21.10.2019) (частина друга статті 8 Закону про банкрутство, частина друга статті 9 КУзПБ); - ухвали, включені до переліку частини першої статті 255 ГПК України, які суд виносить, здійснюючи процесуальні дії та вирішуючи інші процесуальні питання, за правилами та на підставі норм ГПК України. 60. У світлі питання, яке передано на вирішення судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у цій справі слід взяти до уваги те, що зміст ухвали в процедурі банкрутства має свої відмінності порівняно з ухвалами постановленими в позовному провадженні, причому в деяких випадках вони за змістом максимально наближені до рішення (визнання грошових вимог кредитора, визнання угод недійсними, розірвання мирової угоди чи визнання її недійсною тощо). 61. Закон про банкрутство (та на цей час КУзПБ) не містить норм, які встановлюють особливі правила стосовно видання судом процесуальних актів, крім того, що при вирішення справи по суті суд у справі про банкрутство не виносить рішення (за винятком розгляду спорів, стороною в яких є боржник). Усі питання у справі про банкрутство вирішуються ухвалами, а про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури суд виносить постанову. 62. Процедура банкрутства є унікальним процесом, що включає в себе низку процедур і послідовних та сукупних процесуальних і позапроцесуальних дій учасників провадження, метою якого є задоволення вимог кредиторів у разі неплатоспроможності боржника. 63. Такий процес супроводжується прийняттям судом значної кількості судових актів (процесуальних документів), які за своїм характером стосуються суто процедурних питань банкрутства (наприклад, ухвали за результатами розгляду грошових вимог кредиторів, ухвали про перехід до наступної судової процедури, ухвали про звільнення (усунення, припинення) арбітражного керуючого, про введення процедури санації та затвердження плану санації тощо), і судових актів, коли суд здійснює процесуальні дії та вирішує інші процесуальні питання, розглядає клопотання, заяви, скарги тощо за правилами та на підставі ГПК України (наприклад, ухвали про призначення судового засідання, відкладення розгляду справи, витребування необхідних документів від сторін та учасників провадження, ухвали за результатом розгляду заяви про відвід (самовідвід) судді тощо). 64. Тож при наданні оцінки наявності права на оскарження судових рішень, прийнятих у справі про банкрутство, та визначенні порядку оскарження їх слід розмежовувати, зважаючи на характер прийнятих рішень. 65. У цьому аспекті слід зауважити, що порядок оскарження судових рішень відповідно до Закону про банкрутство стосується судових рішень, які безпосередньо відносяться до процедур банкрутства. Судові рішення, якими вирішуються процедурні питання, пов`язані з рухом справи в господарському суді, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, оскаржуються в порядку, встановленому положеннями саме Господарського процесуального кодексу України (аналогічний висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.09.2019 у справі № Б3/081-12/24). 66. Закон про банкрутство (до 21.10.2019) та КУзПБ (від 21.10.2019) не містить норм, які регулюють особливості прийняття судових рішень у процедурі банкрутства за результатом вирішення питань, пов`язаних з рухом справи, клопотань та заяв осіб, які беруть участь у справі. 67. Водночас нормами ГПК України до таких клопотань (заяв), з поміж іншого, віднесено клопотання про закриття провадження у справі. Зокрема, частиною другою статті 232 ГПК України визначено, що процедурні питання, пов`язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. 68. У справі, що розглядається, суд першої інстанції ухвалою від 19.04.2019, окрім іншого, відмовив у задоволенні заяви Міністерства економічного розвитку і торгівлі України про закриття провадження у справі про банкрутство. 69. Отже, зважаючи на викладене, оскарження цієї ухвали місцевого господарського суду має здійснюватися за правилами та в порядку, що встановлені ГПК України. Такий порядок визначено главою 1 розділу ІV цього Кодексу, зокрема, статтею 255 "Апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції". 70. Натомість ухвала суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви про закриття провадження у справі не охоплюється наведеним у статті 255 ГПК України переліком ухвал, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду. 71. Не містять вказівки щодо права оскарження ухвали, постановленої за результатом розгляду заяви (клопотання) про закриття провадження у справі про банкрутство, окремо від рішення суду і інші положення ГПК України та Закону про банкрутство (до 21.10.2019), КУзПБ (від 21.10.2019), в тому числі норми статей 169 "Заяви, клопотання і заперечення", 207 "Розгляд заяв та клопотань", 232 "Види судових рішень" ГПК України, статті 83 "Закриття провадження у справі про банкрутство" Закону про банкрутство, статті 90 "Закриття провадження у справі про банкрутство" КУзПБ. 72. Таким чином, системний аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що ухвала суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання про закриття провадження у справі про банкрутство не може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду першої інстанції. Заперечення щодо наявності підстав для закриття провадження у справі відповідно до приписів частини третьої статті 255 ГПК України мають розглядатися судом при оскарженні судового рішення, яке підлягає оскарженню в апеляційному порядку. 73. Аналогічні правові висновки щодо права на оскарження ухвали про відмову в задоволенні клопотання (заяви) про закриття провадження у справі викладено в ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 13.06.2018 у справі № 522/14750/16-ц (провадження № 14-205цс18), від 13.06.2018 у справі № 761/6099/15-ц (провадження № 14-184цс18), від 04.11.2018 у справі № 623/3792/15-ц (провадження № 14-259цс18), постановах від 23.01.2019 у справі № 524/6352/16-ц (провадження № 14-589цс18), від 13.03.2019 у справі № 522/18296/14-ц (провадження № 14-62цс19), від 29.05.2019 у справі № 219/10010/17 (провадження № 14-190цс19), від 03.07.2019 у справі № 607/12237/17 (провадження № 14-216цс19). 74. Відповідний висновок також узгоджується з практикою ЄСПЛ, яка відповідно до частини четвертої статті 11 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" разом з Конвенцією підлягає застосуванню судом при розгляді справ. 75. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що "право на суд", одним з аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватися з легітимною метою і повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Воловік проти України" від 06.12.2007). 76. Обмеження буде несумісним із пунктом 1 статті 6, якщо воно не переслідує законну мету, та у разі відсутності розумного пропорційного співвідношення між застосованими засобами та метою, якої прагнуть досягти (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Станев проти Болгарії" від 17.01.2012). 77. Згідно з пунктом "d" статті 5 Рекомендацій (95) 5 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо введення в дію та поліпшення функціонування систем і процедур оскарження у цивільних і торговельних справах від 7 лютого 1995 року для забезпечення того, щоб суд апеляційної інстанції розглядав лише вагомі питання, державам слід відтермінувати реалізацію права на оскарження з низки проміжних питань до подання основної скарги у справі. 78. Тлумачення змісту статті 255 ГПК України свідчить про свідоме виокремлення законодавцем випадків, у яких може бути оскаржена або конкретна процесуальна дія, або така конкретна дія і відмова в її вчиненні. 79. Зазначені процесуально-процедурні обмеження права на апеляційне оскарження деяких ухвал місцевого господарського суду окремо від остаточного рішення суду встановлено з метою ефективного здійснення правосуддя, і вони не зменшують для сторін можливості доступу до суду апеляційної інстанції та не ускладнюють їм цього доступу таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, оскільки сторони не позбавляються права на апеляційне оскарження таких ухвал місцевого господарського суду взагалі, їх право лише відтерміновується до винесення судового рішення у справі, яке може бути оскаржено в апеляційному порядку. 80. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у названій статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Делькур проти Бельгії" від 17.01.1970 та "Гофман проти Німеччини" від 11.10.2001). 81. Застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Волчлі проти Франції" від 26.07.2007). 82. Права можуть бути обмежені, але лише у такий спосіб та до такої міри, що не порушують зміст цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16.12.1992 та "Станев проти Болгарії" від 17.01.2012). 83. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це може спотворити саму суть цього права (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини" від 12.07.2001). 84. Установлення у процесуальному законі переліку ухвал суду першої інстанції, що можуть бути оскаржені окремо від рішення суду стосовно суті спору, та відтермінування реалізації права на апеляційне оскарження з питань, які не перешкоджають подальшому провадженню у справі (зокрема, права на апеляційне оскарження ухвал про відмову в задоволенні заяви про закриття провадження у справі), до подання апеляційної скарги на рішення суду, яке підлягає оскарженню в апеляційному порядку, має легітимну мету. 85. Легітимна мета зазначеного законодавчого регулювання пояснюється необхідністю виконання завдань господарського судочинства, до яких можна віднести справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави, а також забезпечення розгляду та вирішення справи у розумні строки. 86. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що це роль національних судів - організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Шульга проти України" від 02.12.2010). 87. Національним судам належить функція керування провадженнями таким чином, щоб вони були швидкими та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Скордіно проти Італії" від 29.03.2006). Держави-учасниці мають організувати правові системи таким чином, щоб їх суди могли гарантувати право кожного на отримання остаточного рішення у справах, що стосуються цивільних прав і обов`язків упродовж відповідного терміну (рішення ЄСПЛ у справах "Скордіно проти Італії" від 29.03.2006 та "Сюрмелі проти Німеччини" від 08.06.2006). 88. Неможливо припустити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції детально описував процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме справедливий, публічний і швидкий розгляд, і водночас не гарантував сторонам, що спір щодо їх прав та обов`язків цивільного характеру буде остаточно вирішено (рішення ЄСПЛ у справі "Балацький проти України" від 25.10.2007). 89. Крім того, встановлене обмеження апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви про закриття провадження у справі про банкрутство є пропорційним та не порушує самої суті права на судовий захист, оскільки частиною третьою статті 255 ГПК України передбачено можливість включення заперечення проти такої ухвали до апеляційної скарги на рішення суду. 90. До того ж таке обмеження права на апеляційне оскарження окремо від рішення суду ухвал, не зазначених у частині першій статті 255 ГПК України, зокрема ухвали про відмову у задоволенні заяви про закриття провадження у справі, є передбачуваним, оскільки чітко регламентоване процесуальним законом. Звертаючись з апеляційною скаргою на ухвалу суду, що за законом не може бути окремо оскаржена в апеляційному порядку, учасник справи може спрогнозувати юридичні наслідки такого оскарження. 91. Тому в такий спосіб передбачені процесуальним законом обмеження права на апеляційне оскарження ухвали про відмову в задоволенні заяви про закриття провадження у справі не нівелюють для учасника справи можливості доступу до суду та не ускладнюють йому доступу настільки, щоб завдати шкоди самій суті цього права. 92. Навпаки, відповідне обмеження має на меті забезпечити розгляд справи упродовж розумного строку та запобігти зловживанням процесуальними правами, які можуть призводити до невиправданих зволікань під час такого розгляду. 93. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу (пункт 44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 553/2759/18 та пункт 59.1. постанови Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 16.07.2020 у справі № 910/4475/19). 94. Право на апеляційне оскарження учасники справи можуть реалізувати у порядку, визначеному процесуальним законом, не зловживаючи їхніми процесуальними правами у спосіб подання апеляційної скарги на ухвалу, що не може бути оскаржена до ухвалення рішення по суті спору й окремо від такого рішення. Заперечення учасників процесу щодо наявності підстав для закриття провадження справі мають розглядатися судом при оскарженні рішення, ухваленого по суті спору (пункт 26 ухвали Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 623/3792/15-ц (провадження № 14-259цс18). Такий самий висновок викладено у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12.09.2018 у справі № 752/1016/17 (провадження № 61-19138сво18). 95. Отже, право на суд, одним із проявів якого є доступ до суду, в аспекті апеляційного оскарження ухвали про відмову в задоволенні заяви про закриття провадження справі про банкрутство підлягає обмеженню, яке застосовується з легітимною метою та зберігає пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою. 96. Варто зауважити, на підтвердження наведеної позиції щодо віднесення ухвали про відмову у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі про банкрутство до ухвал, які не можуть бути оскаржені окремо від рішення суду, також свідчить науковий висновок членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді, підготовлений на підставі запиту суду від 30.07.2020 № 408/0/26. 97. У рішенні ЄСПЛ у справі "Воловік проти України" від 06.12.2007 зазначено, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо. 98. ЄСПЛ неодноразово зауважував, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення у справах "Кантоні проти Франції" від 11.11.1996, "Вєренцов проти України" від 11.04.2013). 99. Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії" від 29.11.2016). 100. Процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються і передбачають усталений порядок їх застосування. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення ЄСПЛ у справі "Дія 97" проти України" від 21.10.2010). 101. Принцип правової визначеності, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. 102. Поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права. 103. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів та адаптації до обставин, які змінюються. 104. Ураховуючи викладене, вважаю, що тлумачення змісту норм частин першої, другої статті 8 Закону про банкрутство та статті 255 ГПК України у взаємозв`язку з іншими положеннями цього Закону та Кодексу свідчить, що ухвала суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання про закриття провадження у справі про банкрутство не може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду першої інстанції. Заперечення щодо наявності підстав для закриття провадження у справі відповідно до приписів частини третьої статті 255 ГПК України мають розглядатися судом при оскарженні судового рішення, яке підлягає оскарженню в апеляційному порядку. 105. Такий підхід до розуміння норм права, що регулюють порядок оскарження судових рішень є обґрунтованим, справедливими, відповідає завданням господарського судочинства та не порушує суті права на судовий захист, оскільки, по-перше, наявність обмеження на оскарження ухвали про відмову в задоволенні заяви про закриття провадження у справі покликане забезпечити дотримання розумних строків розгляду справи, адже апеляційний перегляд будь-якого процесуального судового рішення, яким справа не вирішується, може призвести до затягування судового процесу; по-друге, обмеження сприяє унеможливленню зловживання учасниками справи своїми процесуальним правами; по-третє, такий підхід узгоджується з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України, статтею 6 Конвенції і практикою ЄСПЛ та не є обмеженням права у доступі до суду, позаяк заперечення щодо цієї ухвали можуть бути включені до скарги на прийняте під час розгляду цієї справи судове рішення, яке може бути оскаржене в апеляційному порядку. 106. Зрештою підстави для закриття провадження у справі про банкрутство не обмежуються наявністю/відсутністю (заявленням) клопотання про закриття провадження у справі, яке, враховуючи зміст статті 83 Закону про банкрутство (до 21.10.2019), статті 90 КУзПБ (від 21.10.2019), здійснюється судом за умов, наведених у зазначених статтях Закону. У цьому випадку визначальною є саме наявність обставин, які можуть бути підставою для закриття провадження у справі. Щодо впливу підстав клопотання про закриття провадження у справі на його розгляд 107. Питання щодо наслідків рішень суду природно пов`язане з питанням процедури розгляду справи в суді. Усі процесуальні норми мають відповідати цілі та завданню судового провадження і повинні забезпечити ефективний захист та дотримання балансу законних інтересів усіх його учасників. 108. Звісно, іноді на практиці виникатиме проблемне питання щодо можливої відмови суду першої чи апеляційної інстанції у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі за наявності підстав для його задоволення, що може мати наслідком затягування розгляду та впливу на права й інтереси учасників такої справи. 109. Утім розширення можливості оскарження такого судового рішення місцевого господарського суду у справі про банкрутство відкриває та фактично закріплює можливість зловживати цим правом з метою затягування розгляду справи, оскільки надає учасникам справи про банкрутство (яких у процедурі банкрутства буває десятки, а іноді сотні і більше і не кожен з яких переслідує цілі, що відповідають завданням господарського судочинства, зокрема меті банкрутства) право заявляти заздалегідь необґрунтовані (безпідставні) будь-які клопотання й оскаржувати ухвали про відмову в задоволенні цих клопотань. 110. Не є доцільним також забезпечення можливості апеляційного оскарження прийнятого судом першої інстанції судового рішення за результатом розгляду клопотання про закриття провадження у справі залежно від підстав, наведених в цьому клопотанні, оскільки такий підхід не надає правової визначеності у вирішенні проблемного питання та ще більше спричинить неоднозначність підходу при розгляді такого клопотання. До того ж це матиме наслідком виникнення додаткових форм зловживання правом на оскарження рішення суду першої інстанції. 111. Окрім того, норми ГПК України, Закону про банкрутство, КУзПБ жодним чином не пов`язують наявність підстав для апеляційного оскарження судового рішення прийнятого за результатами розгляду клопотання залежно від висвітлених у ньому підстав, якими обґрунтовується таке клопотання. 112. Тож підстава поданого клопотання про закриття провадження у справі про банкрутство, на мою думку, не має значення та впливу на прийняття судом апеляційної інстанції рішення щодо можливості перегляду в апеляційному порядку ухвали про відмову в задоволенні клопотання про закриття провадження у справі про банкрутство. 113. Отже, підсумовуючи наведене, можна зробити висновок, що впровадження практики, яка передбачає оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання про закриття провадження у справі про банкрутство, жодним чином не сприяє реалізації учасниками такої справи, склад яких є значно ширшим, ніж у позовному провадженні, їх прав та інтересів, дотриманню балансу інтересів кредиторів та боржника, досягненню мети процедури банкрутства. 114. Тому в цьому випадку необхідно зважати, що забезпеченню можливості апеляційного оскарження ухвали про відмову в задоволенні клопотання про закриття провадження у справі корелює необхідність дотримання балансу інтересів кредиторів та боржника, розумних строків розгляду справи та досягнення мети банкрутства. 115. Аналіз викладеного свідчить, що обмеження щодо оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання про закриття провадження у справі про банкрутство не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним зазначеній меті, оскільки, по-перше, таке обмеження сприяє розгляду справи упродовж розумного строку; по-друге, провадження у справі про банкрутство, порушене за заявою ініціюючого кредитора до боржника, яким є державне підприємство, щодо якого прийнято рішення про приватизацію, підлягає закриттю незалежно від того, яка судова процедура банкрутства застосовується до боржника і на яких стадіях розгляду перебуває ця справа про банкрутство; по-третє, заперечення щодо ухвали, якою відмовлено у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі, можуть бути включені до скарги на прийняте під час розгляду цієї справи судове рішення, яке може бути оскаржене в апеляційному порядку. 116. Відповідне розуміння норми права має наслідком дотримання балансу інтересів кредиторів та боржника, мінімізування можливих зловживань процесуальними правами, сприяє досягненню легітимної мети та завдань банкрутства. Щодо процесуальних дій апеляційного господарського суду в разі оскарження ухвали суду першої інстанції, яка не підлягає оскарженню окремо від рішення суду 117. Згідно з частиною третьою статті 3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. 118. Пунктом 4 частини п`ятої статті 260 ГПК України передбачено, що апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції, якщо апеляційну скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду. 119. Як уже зазначалось, ухвала суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви про закриття провадження у справі про банкрутство не підлягає оскарженню окремо від рішення суду в апеляційному порядку. 120. У такому випадку правильним рішенням суду апеляційної інстанції у разі оскарження ухвали місцевого господарського суду, яка не підлягає оскарженню окремо від рішення суду, є вчинення дій, передбачених пунктом 4 частини п`ятої статті 260 ГПК України. 121. Водночас у разі помилкового відкриття апеляційного провадження у справі на ухвалу, яка не підлягає оскарженню окремо від рішення суду правильними в цьому випадку, хоча стаття 264 ГПК України не містить такої підстави для закриття провадження, є дії суду апеляційної інстанції щодо закриття апеляційного провадження, оскільки апеляційне провадження у справі було відкрите з перегляду ухвали суду першої інстанції, яка не підлягає оскарженню, і в разі апеляційного перегляду оскаржуваної ухвали суд апеляційної інстанції буде діяти не як "суд, встановлений законом" у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентної практики Європейського суду з прав людини (аналогічний висновок викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.01.2019 у справі № 922/1906/18). 122. Натомість у цій справі суд апеляційної інстанції відкрив апеляційне провадження та розглянув апеляційну скаргу на ухвалу, яка, на мою думку, не підлягала апеляційному оскарженню окремо від рішення суду. 123. Ураховуючи наведене, судовій палаті касаційної інстанцій для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду необхідно було касаційну скаргу задовольнити, постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.06.2019 у справі № 911/3070/15 у частині відмови в задоволенні заяви Міністерства економічного розвитку і торгівлі України про закриття провадження у справі скасувати, справу № 911/3070/15 направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Суддя Верховного Суду О. О. Банасько