Справа № 274/8609/24

Справа № 274/8609/24 Провадження №1-кп/0274/362/26 Ухвала 01.04.2026 м.Бердичів Бердичівський міськрайонний суд Житомирської області у складі: головуючої судді ОСОБА_1 , секретаря судового засідання ОСОБА_2 , за участю: прокурора ОСОБА_3 , обвинуваченого ОСОБА_4 , захисника ОСОБА_5 , розглянувши в судовому засіданні кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України,- встановив: В провадженні Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області перебуває кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України, щодо якого ухвалою слідчого судді від 19.09.2024 застосовано запобіжний захід у виді тримання під вартою, який востаннє продовжено ухвалою Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області до 03.04.2026 року включно. Прокурор звернувся до суду з клопотанням, в якому просить продовжити строк дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою щодо ОСОБА_4 , оскільки ризики, які стали передумовою для його обрання не зменшились та не змінились. Обвинувачений ОСОБА_4 та захисник ОСОБА_5 заперечили проти клопотання прокурора про продовження застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, зазначаючи про відсутність ризиків. Просили суд змінити ОСОБА_4 запобіжний захід на домашній арешт, щоб обвинувачений мав можливість повернутися на роботу та матеріально забезпечити свою родину. Заслухавши учасників судового провадження, вивчивши клопотання та дослідивши наявні матеріали кримінального провадження, суд дійшов такого висновку. Статтею 2 КПК України визначено, що завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Згідно вимог ч. 3 ст. 331 КПК України за наявності клопотань суд під час судового розгляду зобов`язаний розглянути питання доцільності продовження запобіжного заходу до закінчення двомісячного строку з дня його застосування. За результатами розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців. Копія ухвали вручається обвинуваченому, прокурору та надсилається уповноваженій службовій особі до місця ув`язнення. Враховуючи вимоги ч. 3 ст. 199 КПК України, суд при вирішенні питання щодо доцільності подальшого тримання під вартою обвинуваченого, повинен враховувати зокрема таке: чи не зменшився заявлений ризик або чи не з`явилися нові ризики, які виправдовують тримання особи під вартою; встановити наявність обставин, які перешкоджають завершенню провадження до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою. Згідно із ч. 1 ст. 183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177цього Кодексу. Частиною другою статті 29 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Відповідно до вимог ст. 177 КПК України, метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків, а також запобігання спробам: 1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; 2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; 3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; 4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; 5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ особиста свобода повинна бути правилом, а позбавлення свободи до рішення суду - суворим винятком. Стаття 5 Конвенції гарантує основоположне право на свободу та недоторканність, яке є найважливішим у «демократичному суспільстві» у розумінні Конвенції. Кожен має право на захист цього права, що означає не бути позбавленим або не мати продовження позбавлення свободи, крім випадків, коли таке позбавлення відбувалось за умов, встановлених у п. 1 ст. 5 Конвенції. Цей перелік винятків є вичерпним і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідає цілям цього положення, а саме гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи. Для того, щоб позбавлення свободи не вважалось свавільним, додержання національного закону при його застосуванні є недостатнім. Такий захід має бути необхідним за конкретних обставин. Таким чином, тримання під вартою у відповідності до підпункту (c) пункту 1 статті 5 Конвенції має задовольняти вимогу пропорційності. Тобто суд повинен розглядати питання, чи взяття особи під варту є конче необхідним та чи можуть інші, менш суворі заходи бути достатніми для досягнення цієї цілі (рішення ЄСПЛ у справі «Хайредінов проти України»). У справах «Лабіта проти Італії» та «Харченко проти України» ЄСПЛ зазначив, що ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення, це слід робити з урахуванням низки відповідних фактів, які можуть підтверджувати існування такого ризику або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може служити підставою для запобіжного заходу у вигляді ув`язнення. Питання про те, чи є тримання під вартою обґрунтованим, не можна вирішувати абстрактно. Воно має вирішуватися в кожній справі з урахуванням конкретних обставин. Тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак того, що цього вимагають істинні вимоги публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважують правило поваги до особистої свободи. У всіх випадках, коли ризику ухилення обвинуваченого від суду можна запобігти за допомогою застави чи інших запобіжних заходів, обвинуваченого має бути звільнено, і в таких випадках національні суди завжди мають належним чином досліджувати можливість застосування таких альтернативних заходів (рішення ЄСПЛ у справі «Вренчев проти Сербії»). Для продовження тримання під вартою повинні бути винятково вагомі причини, при цьому тільки тяжкість вчиненого злочину, складність справи та серйозність обвинувачень не можуть вважатися достатніми причинами для тримання особи під вартою протягом досить тривалого строку (рішення ЄСПЛ у справі«Тодоров проти України»). Пункт 3 ст. 5 Конвенції визначає право заарештованого на розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження, при цьому таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з`явитися на судове засідання. Отже, відповідно до сформованої ЄСПЛ практики підстави, якими попереднє ув`язнення підозрюваного обґрунтовувалося вперше, самі по собі вже недостатні для продовження строку тримання під вартою. Якщо правоохоронні органи подають клопотання про це, вони повинні обґрунтувати наявність інших вагомих і допустимих з точки зору статті 5 Конвенції підстав для того, щоб тримання особи під вартою було продовжено. Відповідно до ч. 6 ст. 22 КПК суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків. Таким чином, у ході судового провадження сторона обвинувачення зобов`язана доводити реальність ризиків, що виправдовують подальше позбавлення обвинуваченого свободи до ухвалення вироку, в іншому випадку - суд може змінити запобіжний захід на більш м`який. У контексті практики ЄСПЛ слід зазначити, що ризик втечі обвинуваченого не може бути встановлений лише на основі суворості можливого вироку. Оцінка такого ризику має проводитись з посиланням на ряд інших факторів, які можуть або підтвердити існування ризику втечі або вказати, що вона маловірогідна і необхідність в утриманні під вартою відсутня (рішення ЄСПЛ у справі «Панченко проти Росії»). Ризик того, що обвинувачений буде продовжувати вчиняти інші злочини, не може оцінюватись абстрактно, а має бути підтверджено доказами. Так, з матеріалів кримінального провадження вбачається, що ОСОБА_4 обвинувачуються у вчиненні тяжкого злочину, за санкцією якого передбачено покарання строком до десяти років позбавлення волі. Судом встановлено, що ОСОБА_4 перебуває під вартою з 19.09.2024 року, затриманий з 18.09.2024. Вирок у відношенні останнього не ухвалено, триває судовий розгляд. Так, прокурором подано тільки клопотання про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, проте до клопотання не долучено доказів на підтвердження наявності всіх заявлених актуальних ризиків на даній стадії судового розгляду. У матеріалах провадження відсутні відомості про наміри ОСОБА_4 ухилення від суду або від виконання процесуальних рішень. З урахуванням того, що відсутні дані про те, що обвинувачений може ухилятись від суду, в даному випадку суд приходить до висновку про відсутність вказаного ризику на даний час. Одночасно, суд доходить висновку про продовження існування ризику вчинити інше кримінальне правопорушення. Обираючи відносно обвинуваченого запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, слідчим суддею було враховано наявність ризиків, передбачених ст. 177 КПК України. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, вимог Конвенції заарештована особа має право на перегляд матеріально-правових і процесуальних умов затримання, а, рішення суду про продовження строку тримання під вартою, не може базуватись на первісних підставах, що слугували для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання заявника під вартою; і суд має з`ясувати можливість застосування до заявника будь-яких альтернативних запобіжних заходів замість тримання під вартою (рішення ЄСПЛ у справі "Третьяков проти України"). У розумінні практики Європейського суду з прав людини, тяжкість обвинувачення не є самостійною підставою для утримання особи під вартою, проте таке обвинувачення у сукупності з іншими обставинами збільшує ризик втечі настільки, що його неможливо відвернути, не взявши особу під варту. У справі «Ілійков проти Болгарії» №33977/96 від 26 липня 2001 року ЄСПЛ зазначив, що «суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінюванні ризиків переховування або повторного вчинення злочинів». Як вбачається з матеріалів справи, обвинувачений має постійне зареєстроване місце проживання, перебуває у шлюбних відносинах з ОСОБА_6 , яка надала покази суду, як свідок, до затримання ОСОБА_4 був офіційно працевлаштований на Бердичівському хлібзаводі. Суд враховує, що метою застосування запобіжного заходу є не карна функція, а забезпечувальна, тобто до обвинуваченого має бути застосований такий вид запобіжного заходу, який би в повній мірі забезпечив запобіганню ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, а також відповідав засадам гарантування основоположних прав людини на свободу та особисту недоторканність. Крім того, у суду відсутні підстави вважати, що інші (менш суворі) запобіжні заходи, передбачені ст. 176 КПК України, не зможуть забезпечити виконання обвинуваченим процесуальних обов`язків, що випливають із ч. 5 ст. 194 КПК України, зокрема, прибувати за кожною вимогою до суду, та їх належну поведінку. Отже, зважаючи на вимоги ст. 5 Конвенції та усталену практику ЄСПЛ, суд дійшов висновку, що характер пред`явленого обвинувачення та тяжкість покарання, що загрожує обвинуваченому у разі визнання його винуватим, не може бути достатньою підставою для продовження тримання останнього під вартою. При цьому запобігти заявленим й наявним ризикам у вигляді вчинення іншого кримінального правопорушення наразі можливо шляхом застосування більш м`якого запобіжного заходу з одночасним роз`ясненням обвинуваченому можливих негативних наслідків їх порушення у вигляді застосування більш суворого запобіжного заходу та накладення грошового стягнення. З огляду на викладене, з урахуванням наведених даних про особу обвинуваченого, незважаючи на тяжкість покарання за висунутим обвинуваченням, вірогідність вчинення іншого кримінального правопорушення, не є надто високою та не виправдовує його подальше тримання під вартою, тому суд вважає за необхідне в задоволенні клопотання прокурора відмовити, а клопотання захисника та обвинуваченого задовольнити та змінити ОСОБА_4 раніше обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на домашній арешт з забороною обвинуваченому цілодобово залишати житло із покладенням певних обов`язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України, що зможе запобігти об`єктивно існуючим на даний момент ризикам та забезпечити виконання обвинуваченим процесуальних обов`язків і його належну поведінку. При цьому суд зважає на практику ЄСПЛ, що за наслідками та способами застосування, як тримання під вартою, так і домашній арешт, прирівнюються до позбавлення волі для цілей ст. 5 §1(с) Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі«Манчіні проти Італії»). Керуючись п. 1 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. ст. 176-178, 181, 183, 194, 199, 331, 369, 372 КПК України, суд постановив: В задоволенні клопотання прокурора про продовження запобіжного заходу «тримання під вартою» щодо ОСОБА_4 - відмовити. Клопотання сторони захисту про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на домашній арешт щодо ОСОБА_4 - задовольнити частково. Запобіжний захід, обраний відносно обвинуваченого ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Бердичів, у виді тримання під вартою змінити на цілодобовий домашній арешт. Заборонити ОСОБА_4 залишати житло за адресою зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_1 , цілодобово до 30.05.2026 року. Покласти на ОСОБА_4 наступні процесуальні обов`язки: 1) прибувати за кожною вимогою до суду; 2) не відлучатися із м.Бердичева Житомирської області, без дозволу суду; 3) повідомляти суд та орган внутрішніх справ за місцем проживання про зміну місця проживання; 4)утримуватись від спілкування зі свідками у даному кримінальному провадженні. Роз`яснити ОСОБА_4 , що працівники органів внутрішніх справ з метою контролю за його поведінкою мають право з`являтись в його житло, вимагати усні чи письмові пояснення з питань, пов`язаних з виконанням покладених на нього обов`язків. Контроль за виконанням ухвали доручити Бердичівському РВП ГУНП в Житомирській області. Строк дії ухвали до 30.05.2026 року. Покладені обов`язки довести до відома обвинуваченого ОСОБА_4 під розпис та роз`яснити, що в разі їх невиконання до нього може бути застосований більш жорсткий запобіжний захід і на нього може бути покладено грошове стягнення в розмірі від 0,25 розміру мінімальної заробітної плати до 2-х розмірів мінімальної заробітної плати. Звільнити обвинуваченого ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з-під варти негайно. Копію ухвали негайно вручити прокурору, захиснику та обвинуваченому, а також направити на адресу Державної установи «Житомирська установа виконання покарань (№ 8)» та Бердичівському РВП ГУНП в Житомирській області для виконання. Ухвала підлягає негайному виконанню після її оголошення. Ухвала оскарженню не підлягає. Повний текст ухвали проголошено 06.04.2026 о 12:55 год. Суддя ОСОБА_1